Узагальнення практики розгляду судом справ про право приватної власності на жилий будинок.

УЗАГАЛЬНЕННЯ

  Практики розгляду  Чернівецьким районним судом справ про право приватної власності на жилий будинок.

            Згідно контрольного завдання  апеляційного суду Вінницької області Чернівецьким районним судом проведено узагальнення практики розгляду цивільних справ  про право приватної власності на жилий будинок протягом 2012 року.

            Для проведення узагальнення використовувались статистична звітність Чернівецького районного суду, обліково-статистичні картки по цивільних справах, цивільні справи, ЦК України, ЦПК України. Закон України  "Про  власність"

            За статистичною інформацією протягом 2012 року на розгляді Чернівецького районного суду  перебувало 294 цивільних справ, в тому числі зі спорів, про визнання права власності на житловихй будинок – 3 справи.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном, не пов’язана з використанням його властивостей.

Право користування власністю це юридично забезпечена можливість власника добувати з належного йому майна корисні властивості.

Під правом розпорядження розуміють юридично забезпечену можливість власника визначати долю майна.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, визначені у главі 24 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), зокрема із правочинів.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна); якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації  ̶  з моменту прийняття його до експлуатації; коли ж право власності на нерухоме відповідно до закону підлягає державній реєстрації  з моменту такої реєстрації. У разі необхідності право власності на незавершене будівництво, за наявності визначених законом умов, може бути зареєстровано органом, який здійснює державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 331 ЦК). З такого ж моменту виникає право власності на перероблену річ, створену з використанням іншої речі (матеріалу).

            Наприклад, при розгляді цивільної справи за позовом Бей Д. М. до Корба О. А. та Корби О. В. про визнання договорів купівлі –продажу дійсними та визнання права власності на житловий будинок.

17.12.2003 року помер власник іншої 1/2  вище вказаного житлового будинку, про що свідчить свідоцтво про смерть серії 1-АМ №219065, видане 23.12.2003 року виконкомом Гонтівської сільської ради Чернівецького району.

До складу спадкового майна після смерті Корби В.А.  входила 1/2  житлового будинку, яка належала Корбі В.А. на підставі договору дарування  від 09.03.1996 року.

Єдиною спадкоємицею Корби В.А. являється його дружина Корба О.В., яка після смерті чоловіка фактично вступила у володіння спадковим майном, тому відповідно до ст.549 ч.1 п.1 ЦК УРСР 1963 року прийняла спадщину.

Відповідно до ст.529 ч.1 ЦК України УРСР 1963 року спадщина належить спадкоємцеві з часу її відкриття.

01.03.2012 року між Бей Д.М. та Корбою О.В. також було укладено договір купівлі –продажу 1/2  житлового будинку  належного останній після смерті чоловіка.

             Так, вище зазначені договори купівлі – продажу 1/2  житлового будинку, укладено між сторонами в письмовій формі, при укладенні вказаних договорів сторонами були погоджені всі належні умови купівлі –продажу 1/2  житлового будинку, зокрема, умови щодо ціни, порядку передачі коштів та переходу майна у власність Бей Д.М., посвідчення договорів в нотаріальному порядку.

            На підтвердження та виконання умов укладених договорів Бей Д.М. того ж дня – 01.03.2012 року було проведено повний розрахунок з продавцями і сплачено Корбі О.А. та Корбі О.В. обумовлену договором суму  кожному, про що свідчить підписи Корби О.А. та Корби О.В. як продавців на зворотньому  боці договорів .

            Після виконання Бей Д.М. як покупцем зобов*язань, встановлених договорами купівлі – продажу, Корба О.А. та Корба О.В. передали йому продану частину будинку, правовстановлюючі документи на 1/2  житлового будинку.

Договори купівлі - продажу майна,  укладено між позивачем та Корбою О.А. та Корбою О.В.  у відповідності до вимог п.3 ч.1 ст.208 ЦК України в письмовій формі із досягненням між сторонами згоди по всіх істотних умовах, що стверджується їхніми підписами в зазначеному договорі .

Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

Відповідно до ч.1 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним /ч.3 с.334 ЦК України/.

Частиною 1 статті  209 ЦК встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Згідно ч.1 ст.657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до ч.2 статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

На підставі положень цивільного законодавства, що діяли на час укладення договорів купівлі - продажу 1/2  житлового будинку та положень цивільного законодавства, що діють на час прийняття рішення з даного спірного питання, суд дійшов висновку, що право власності на кожну 1/2 житлового будинку, покупцем  набуто правомірно із укладених на законних підставах між сторонами правочинів.

            Оскільки, неналежне оформлення договорів купівлі-продажу 1/2  житлового будинку унеможливлюють покупця в повному обсязі реалізувати права власника, то задля захисту його порушеного права необхідно визнати дійсними договори купівлі - продажу, та визнати за ним право власності на житловий будинок.

На підставі наявних доказів  29 серпня 2012 року  Чернівецьким районним судом постановлено рішення про задоволення позовних вимог на підставах, визначених частиною другою статті 220 ЦК. Та визнано дійсним договір купівлі-продажу ½ житлового будинку та право власності  на житловий будинок.

При вирішенні справ про визнання дійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна з підстав, визначених частиною другою  статті 220 ЦК, та визнання у зв’язку із цим права власності на об’єкти нерухомості суди, задовольняючи позови, виходили з того, що якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі подальше нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

 При цьому судді завжди враховували те, що це правило не застосовується, якщо є передбачене законодавчими актами обмеження (заборона) на здійснення такого правочину, або сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних його умов.

 Але разом з тим, проведений огляд дає підстави вважати, що основні проблеми, які виникали при розгляді справ про захист права власності та інших речових прав, були пов’язані з тим, що текстуальне викладення вимог у позовних заявах не завжди збігалося з їх змістом. Слід згадати положення п. 1 ст. 11 ЦПК України, згідно якого, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Тому у разі коли суд на власний розсуд робитиме висновок про суть позовних вимог, а також про характер відносин між сторонами, в його діях буде вбачатися порушення принципу диспозитивності. Проте відповідно до ст.. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Досить часто юридична необізнаність учасників судового процесу не дає їм змоги правильно сформулювати свої вимоги та зробити посилання на відповідні норми матеріального права, що перешкоджає ефективній роботі суду. Для уникнення будь-яких суперечностей можна було б рекомендувати суддям уточнювати у позивача зміст його вимог, з’ясовуючи, якою є мета його звернення до суду, на який результат він сподівається. Це б дало змогу розглядати фактично існуючий спір між сторонами та застосовувати необхідне законодавство, жодним чином не порушуючи принципу диспозитивності, а також сприятиме ефективному захисту права власності громадян та забезпечуватиме формування однакової практики вирішення справ зазначеної категорії.

            Із вищевикладеного вбачається, що із  цивільних справ, які перебували на розгляді в Чернівецькому районному суді протягом 2012 року становили справи, пов’язані із застосуванням такого способу захисту права власності як визнання права власності на певний вид майна, який передбачений ст. 392 ЦК України, відповідно до якої, власник майна може пред’явити позов про визнання права власності, якщо це право не визнається або оспорюється іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Позивачами у справах даної категорії виступали володільці майна, права яких оспорювалися, заперечувалися або не визнавалися іншими особами, відповідачами – особи, які могли заявляти своє право на річ або не заявляти такого права, але які не визнавали за позивачем права на майно. При розгляді справ даної категорії, суддями з’ясовувалася правомірність набуття позивачами права власності на майно. Рішення у справах про визнання права власності ставало тим фактом, який усував сумнів у праві, забезпечував необхідну упевненість у наявності права, надавав визначеності взаємовідносинам сторін ставало основою для здійснення конкретних правомочностей щодо володіння, користування та розпоряджання майном.

 Отже, підсумовуючи викладене, слід зазначити, що при розгляді справ про захист права власності та інших речових прав, суддями Чернівецького районного суду Вінницької області достатньо повно з’ясовувалися обставини справи, права та обов’язки сторін, перевірялася обґрунтованість їх доводів і заперечень, давалася належна оцінка зібраним доказам.

   Судді Чернівецького районного суду при розгляді цивільних спорів зазначеної категорії дотримуються норм діючого цивільного та цивільно-процесуального законодавства, неухильно дотримуються вимог діючого законодавства щодо строків призначення справ до судового засідання і до безпосереднього розгляду, постійно підвищують свій професійний рівень шляхом вивчення діючого законодавства.

            Провести детальніше узагальнення розгляду цивільних справ щодо застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на жилий будинок не має можливості, у зв’язку із незначною кількістю справ даної категорії, що перебували в провадженні Чернівецького районного суду протягом 2012 року.

            Проблемних та спірних питань у суддів Чернівецького районного суду при розгляді справ даної категорії протягом періоду, що аналізується, не виникало.

В.о. голови Чернівецького районного суду                                                        С.П.Суперсон