Узагальнення судової практики у спорах про відшкодування шкоди завданої в наслідок ДТП

 Узагальнення

судової практики у спорах про відшкодування  шкоди завданої в наслідок ДТП

        01 грудня 2014року                                                                                       с.Мазурівка

Відповідно до плану роботи Чернівецького районного суду на друге півріччя 2014 року, суддею Кушнір Б.Б. проведено узагальнення судової практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої ДТП.

Для проведення узагальнення використано статистичну звітність Чернівецького районного суду за 2013-2014 роки, згідно якої за вказаний період  станом на 1 грудня 2014року до суду надійшло три позовні заяви про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої в результаті ДТП, одна з яких розглянута по суті, дві справи перебувають в провадженні.

Нормативна база, яка регулює відносини з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, яка може бути застосовані при вирішенні справ:

1. Статті  3, 27, 41, 68 Конституції України;

2. Цивільний кодекс України (далі – ЦК), зокрема, глави 3, 67, 82 ЦК України;

3. Закони України:

-  «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року № 3353-XII;

 -  «Про страхування» від 07 березня 1996 року № 85/96-ВР;

 - «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01 липня 2004 року № 1961-IV;

-  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення надмірного державного регулювання у сфері автомобільних перевезень» від 05 липня 2011 року   № 3565-VI;

-  «Про об’єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 року № 2245-III;

4. Правила дорожнього руху України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306;

5. Правила добровільного страхування транспортних засобів (КАСКО), затверджені Укрстрахнаглядом 25 березня 1997 року № 19-1;

6. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження максимальних розмірів страхових платежів за договорами міжнародного обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 06 січня 2005 року № 5;

7. Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 17 листопада 2011 року № 698 «Про затвердження максимальних розмірів страхової виплати за шкоду, заподіяну майну потерпілих, у разі оформлення документів про дорожньо-транспортну пригоду без участі уповноважених на те працівників Державтоінспекції МВС України» та іншими нормативно-правовими актами.

Із метою забезпечення правильного та однакового застосування законодавства при вирішенні спорів цієї категорії Пленумом Верховного Суду України та пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було прийнято ряд постанов, які підлягають застосуванню судами під час вирішення спорів вказаної категорії, серед яких:

- постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при  розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 р. № 2;

- постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14;

- постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6;

- постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4;

- постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 року № 8;

- постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» від 01 березня 2013року №4.

Зазначений вище перелік законів та нормативно-правових актів не є вичерпним.

Правові підстави відшкодування шкоди, завданої в результаті дорожньо-транспортної пригоди.

У переважній більшості, як свідчить практика, суди розглядають цивільні справи про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки внаслідок дорожньо-транспортних пригод, які сталися за участю наземних транспортних засобів.

Відповідно до статей 1166, 1187 ЦК шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов’язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, – незалежно від наявності вини.

Згідно частини першої статті 1187 ЦК, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Під час розгляду таких справ слід враховувати, що відповідно до п. 1.10 ПДР України механічний транспортний засіб – транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми (крім транспортних засобів, робочий об’єм двигуна яких не перевищує 50 куб. см), а також тролейбуси  та  транспортні  засоби  з  електродвигуном потужністю понад 3 кВт. За визначенням цього пункту ПДР України мопед – двоколісний транспортний засіб, що має двигун з робочим об’ємом до 50 куб. см. Отже, хоча він і не належить до механічних транспортних засобів, наявність у нього двигуна відповідно до положень ч. 1 ст. 1187 ЦК України дає підстави вважати мопед джерелом підвищеної небезпеки.

Згідно п.5 постанови Пленуму ВССУ  №4 від 01.03.2013р., цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, настає у разі її цілеспрямованості (наприклад, використання транспортних засобів за їх цільовим призначенням), а також при мимовільному проявленні шкідливих властивостей об’єктів, що використовуються в цій діяльності (наприклад, у випадку завдання шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля). В інших випадках шкода відшкодовується на загальних підставах, передбачених статтею 1166 ЦК, особою, яка її завдала (наприклад, коли пасажир, відчиняючи двері автомобіля, що не рухався, спричинив тілесні ушкодження особі, яка проходила поруч).

Позови, що виникають із відносин відшкодування шкоди, завданої в результаті ДТП, пред’являються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними главою 1 розділу III ЦПК. Однак, позивач має право на пред’явлення позову про відшкодування шкоди також за його зареєстрованим місцем проживання чи перебування, або за місцем завдання шкоди (частини третя, шоста статті 110 ЦПК), чи виконання договору у разі виникнення спору із договору страхування (частина восьма статті 110 ЦПК).

Як свідчить практика, суб’єктивний склад сторін у спорах такої категорії, як правило, складається з учасників дорожньо-транспортної пригоди; володільців-користувачів транспортних засобів; власників джерела підвищеної небезпеки, з якими винні особи знаходилися у трудових відносинах; страхових компаній, з якими власники транспортних засобів знаходяться у договірних відносинах; осіб, з вини яких сталася ДТП, відшкодування за якою було проведено страховими компаніями, та третіх осіб, зазвичай, водіїв-учасників, які не заявляють самостійних вимог.

Позивачами у справах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, можуть бути фізичні та юридичні особи, яким завдано майнової шкоди, у тому числі власники та володільці майна, фізичні особи, яким заподіяно моральну шкоду.

Відповідачами за таких правовідносин виступають: володілець транспортного засобу; винна особа–володілець транспортного засобу; винна особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом; власник (володілець) транспортного засобу, недбалість якого сприяла неправомірному заволодінню ним; роботодавець – за шкоду, завдану працівником під час виконання трудових обов’язків; страхова компанія – за шкоду, завдану застрахованою особою; батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, чоловік (дружина) у випадках, передбачених ст.ст. 1178, 1179, 1183, 1186 ЦК України та ст.ст. 1187, 1188 ЦК України.

Частиною 2 ст. 1187 ЦК України встановлено відповідальність за завдання шкоди особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідальність у таких випадках має нести винна у завданні шкоди особа, якою є водій автомобіля чи особа, яка на відповідній правовій підставі керувала автомобілем та з вини якої сталась ДТП. Тобто, якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (пункт 2.2. Правил дорожнього руху України).

Винятки із цього правила встановлено ч. 3, ч. 5 ст. 1187 ЦК України, згідно з якими особа, яка на відповідній правовій основі володіє транспортним засобом (власник, орендар, підрядник тощо), звільняється від обов’язку відшкодування шкоди, завданої транспортним засобом у випадках неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом, завдання шкоди внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Зазначені випадки мають бути підтверджені належними доказами (матеріалами кримінальної справи, якими встановлюється факт неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом; документами, що підтверджують дію непереборної сили або умисел потерпілого), про що обов’язково має бути зазначено в мотивувальній частині судового рішення. 

Не вважається особою, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка керує транспортним засобом у зв’язку з виконанням своїх трудових (службових) обов’язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, якщо з нею укладено цивільно-правовий договір. Така особа, враховуючи характер відносин, які між ними склалися, може бути притягнута до відповідальності роботодавцем лише у регресному порядку відповідно до статті 1191 ЦК.  Факт наявності між володільцем та особою, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки, трудових відносин має бути підтверджений належними  доказами (первинними документами, довідкою Фонду соціального страхування на випадок безробіття, довідкою органу Державної податкової служби України тощо).  Однак, на виникнення обов’язку володільця джерела підвищеної небезпеки з відшкодування заподіяної ним шкоди впливають наступні обставини: 1) в який час було вчинено заподіяння шкоди – службовий або неслужбовий; 2) чи  було джерело підвищеної небезпеки ввірено працівникові у процесі виконання ним трудових обов’язків, або він самовільно, неправомірно використав його у своїх особистих цілях.

У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31 березня 1995 року № 4 (зі змінами) визначено, що за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу, відтак, положення ст. 1172 ЦК України стосуються відшкодування як майнової, так і моральної шкоди.

У  всіх випадках пред’явлення позову про відшкодування шкоди до володільця наземного транспортного засобу слід обов’язково з’ясовувати те, чи була застрахована в установленому законом порядку його відповідальність полісом обов’язкового страхування на момент завдання шкоди. Якщо так, необхідно вирішити питання про залучення страховика до участі у справі.

При розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, це судове рішення є обов’язковим для суду лише щодо з’ясування питань, чи мали місце такі дії та чи вчинені вони цією особою. Тому розглядаючи позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може лише вирішувати питання про розмір відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями ст. 212 ЦПК України. На підтвердження висновку суду щодо розміру збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також вказати докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи (наприклад, врахування матеріального становища відповідача або вини потерпілого). 

Відсутність своєї вини відповідно до вимог ч. 2 ст. 1166 ЦК України має доводити заподіювач шкоди, а не позивач має доводити наявність вини відповідача, хоча він не позбавлений цього права.

Дійсно, положення ч. 3 ст. 61 ЦПК України фактично позбавляють особу, вину якої встановлено вироком у кримінальній справі або постановою у справі про адміністративне правопорушення, можливості спростувати наявність такої вини. Проте вказана процесуальна норма не дає підстав за будь-яких обставин вважати не винною у ДПТ особу, відносно якої не порушувалось кримінальної справи і не складався протокол про адміністративне правопорушення. У цьому випадку вину такої особи може бути підтверджено чи спростовано іншими належними і допустимими доказами, передбаченими ЦПК України (ст. 57), зокрема висновком судової автотехнічної експертизи, письмовими доказами тощо. У випадку встановлення вини особи у ДТП постановою про притягнення до адміністративної відповідальності ця особа не позбавлена права доводити протиправність дій інших учасників ДТП і причинний зв’язок цієї протиправності із завданою шкодою.

Вважається правильним, коли суд визначає ступінь вини заподіювачів шкоди у процентному відношенні та враховує всі обставини, пов’язані із завданням шкоди, зокрема, форму вини щодо порушення ПДР України, оскільки щодо наслідків ця вина завжди є необережною.

Частиною 2 ст. 1188 ЦК України встановлено, що у тих випадках, коли внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані відшкодувати її незалежно від їхньої вини.

Відповідно до ч. 1 ст. 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Пасажир транспортного засобу  підпадає під  категорію «інших осіб», яким завдано шкоди внаслідок взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки. Отже, якщо при зіткненні кількох автомобілів постраждав пасажир або пішохід, обов’язок відшкодувати потерпілому шкоду покладається на всіх володільців небезпечних об’єктів солідарно, незалежно від їхньої вини.

Згідно з роз’ясненнями, викладеними в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них у частині, заподіяній нею (в порядку часткової відповідальності). Особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими. У такому ж порядку відповідають володільці джерел підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки іншим особам.

За загальним правилом розмір відшкодування шкоди встановлюється законом або домовленістю сторін, а у разі наявності спору між сторонами – судом.

Порядок визначення шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, врегульовано главою 82 ЦК України, крім того, відповідні роз’яснення надано у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6, відповідно до яких при визначенні розміру шкоди враховується розмір майнової шкоди, спричиненої майну або особистим немайновим правам потерпілого. Під шкодою, що має бути відшкодована, розуміють знешкодження або зменшення блага потерпілого внаслідок порушення його матеріальних прав або приниження нематеріальних благ (життя, здоров’я тощо). 

Відповідно до ч. 1 ст. 1195 ЦК України у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізична особа має право на відшкодування їй заробітку (доходу), втраченого нею внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодування додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

Розмір шкоди, завданої смертю потерпілого, відшкодовується за правилами ст.ст. 1200-1201 ЦК України, відповідно до яких право на її відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті, а також особи, які зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника.

Право на відшкодування шкоди, завданої майну фізичної та юридичної особи, має власник (ч. 3 ст. 386 ЦК України) та/або особа, яка має речове право на чуже майно (ст. 396 ЦК України).

Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої майну особи в результаті ДТП, та визначаючи розмір такої шкоди, судам слід звернути увагу на положення ст. 1192 ЦК України, згідно з яким з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати їй в натурі (передати річ того ж роду і тієї ж якості, полагодити пошкоджену річ, тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір таких збитків підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення втраченої речі.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є витрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). 

Згідно з роз’ясненнями п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 при визначені розміру відшкодування шкоди, заподіяної майну, незалежно від форм власності, судам слід враховувати, що відшкодування шкоди шляхом покладення на відповідальну за неї особу обов’язку надати річ того ж роду та якості, полагодити пошкоджену річ, іншим шляхом відновити попереднє становище в натурі застосовується, якщо за обставинами справи цей спосіб відшкодування шкоди можливий. У разі коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб полагодити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми, потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв’язку із заподіянням шкоди майну.  Постановляючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодувати вартість майна, що не може використовуватись за призначенням, проте має певну цінність, суд одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Порядок відшкодування шкоди, пов’язаної з фізичним знищенням транспортного засобу, детально регламентовано ст. 30 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів» від 01 липня 2004 року № 1961-IV (із відповідними змінами), відповідно до якої транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим та власник транспортного засобу згоден з визнанням транспортного засобу фізично знищеним. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з експертизою, проведеною відповідно до вимог законодавства, витрати на ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до ДТП.  У разі якщо власник транспортного засобу не згоден із визнанням транспортного засобу фізично знищеним, йому відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, а також витрати з евакуації транспортного засобу з місця ДТП.  Якщо ж транспортний засіб визнано фізично знищеним, відшкодування шкоди виплачується у розмірі, який відповідає вартості транспортного засобу до ДТП та витратам по евакуації транспортного засобу з місця ДТП. Право на залишки транспортного засобу отримує страховик чи Моторне транспортне страхове бюро України.

Вважається, що положення цієї норми на підставі ст. 8 ЦК України можуть застосовуватися при відшкодуванні шкоди не лише страховиком, а й іншими особами, які несуть відповідальність за її заподіяння.

У будь-якому випадку обов’язок доведення розміру шкоди лежить на позивачеві, а експертиза може бути призначена судом лише за заявою осіб, які беруть участь у справі.

При оцінці розрахунків шкоди, спричиненої транспортному засобу внаслідок ДТП, викладених у висновках автотоварознавчих експертів та розрахунках страхових відшкодувань, здійснених страховиками, слід враховувати положення Методики товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092 (із змінами)

Розглядаючи позови про відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, слід враховувати, що згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК України право на відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, мають лише фізичні особи.

Частиною 3 ст. 23 ЦК України встановлено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості.

При оцінці моральної (немайнової) шкоди, спричиненої потерпілим особам внаслідок ДТП, суд повинен належним чином оцінювати ступінь їх немайнових витрат, а також у випадках пред’явлення таких вимог до страховиків враховувати положення ст. 611 ЦК України про те, що таке відшкодування може бути застосовано лише у передбачених законом або договором випадках порушення страховою компанією зобов’язань і виходити з того, чи передбачено укладеним договором страхування можливість такого відшкодування страховиком. Необхідно звернути увагу на те, що п. 22.3. ст. 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і п. 3 ч. 2 ст. 23 ЦК України обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої пошкодженням майна, покладено на особу, яку визнано винною у скоєнні ДТП. 

При визначенні розміру відшкодування шкоди, завданої здоров’ю потерпілої особи внаслідок ДТП (розміру відшкодування заробітку (доходу), втраченого нею внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, додаткових витрат, стороннього догляду тощо), суд повинен звертати увагу на виплати, без урахування яких згідно з ч. 3 ст. 1195 ЦК України визначається шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Також враховувати, що у випадках, коли середньомісячний заробіток потерпілого, виходячи з якого встановлюється розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), є меншим від п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку згідно з вимогами ст. 1197 ЦК України обчислюється саме виходячи з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, а не фактичного за місцем роботи, а розмір втраченого доходу від підприємництва – на підставі даних державної податкової служби (ст. 1198 ЦК України).

Так, зокрема, Чернівецьким районним судом розглянуто справу  № 150/275/13-ц за позовом Загорської Ольги Романівни, Якимчак Ольги Петрівни, Політанської Тетяни Леонідівни до Бровка Олександра Миколайовича про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.   Позовні вимоги мотивовані тим, що 10 червня 2012 року Бровко О.М., керуючи автомобілем  «ВАЗ-21213»,  д.н.з. АВ 1061 АТ, скоїв на них наїзд, внаслідок чого позивачі, відповідно до висновків судово-медичних експертиз, отримали ушкодження середнього ступеню важкості. Вироком Чернівецького районного суду Вінницької області від 26 грудня 2012 року відповідача визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1  ст. 286 КК України. Позивачі  зазначили, що в результаті спричиненого відповідачем наїзду змушені були перебувати на лікуванні, за яке їхніми батьками понесені витрати (на придбання ліків, на комп’ютерну томографію, на благодійні внески в лікарні, на придбання продуктів харчування та предметів гігієни, на проїзд у громадському транспорті та придбання пального до місця перебування лікарні, на одяг, який був зіпсований вчиненим злочином), які просять стягнути з відповідача. Крім того, внаслідок незаконних дій відповідача їм заподіяна моральна шкода, яка полягає у втраті спокою, депресії, постійних душевних переживаннях, нервових зривах від пережитого ДТП, порушенні фізичного та психологічного стану здоров’я.

Рішенням Чернівецького районного суду Вінницької області від 16 грудня 2013 року позовні вимоги Загорської О.Р., Якимчак О.В. та Політанської Т.Л. про стягнення з Бровко О.М. матеріальної шкоди задоволено частково, про стягнення моральної шкоди задоволено частково.

            Зокрема, суд прийняв до уваги та визнав належними та допустимими доказами у справі касові чеки, якими підтверджено понесені позивачами  витрати на лікування, оскільки перелік таких ліків зазначений у листах лікарських призначень, тобто витрати на придбання таких ліків визнано судом виправданими та такими, що  підтверджені лікарською документацією, а відтак, задоволив позов в цій частині, що стосується відшкодування матеріальної шкоди.

            В решті позовних вимог щодо відшкодування матеріальної шкоди судом відмовлено, оскільки долученими до позовних заяв доказів не підтверджується, що: ліки, які вказані в чеках значаться в листі лікарняних призначень;  продукти харчування, зазначені в чеках, призначені відповідною довідкою лікаря дієтолога на рекомендоване харчування; косметика та засоби особистої гігієни, які зазначені в квитанціях, пов’язані з ДТП чи лікуванням позивачів;благодійні внески ніяким чином стосуються ДТП чи лікування позивачів, оскільки здійснюються тільки на добровільних засадах, відтак, суд не визнав такі докази належними доками у справі.

З проведеного узагальнення можна дійти висновку, що судді Чернівецького районного суду дотримуються вимог норм процесуального права та правильно встановлюють, зокрема:

- сторін спірних правовідносин - із вивчених справ, наданих для узагальнення, вбачається, що суб’єктний склад у справах цієї категорії переважно становили  сторони у справі – фізичні особи, спір між якими виник при завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки – автомобілем;

-  вину учасників події, яка підтверджувалась, зокрема,  матеріалами перевірки органів ДАІ, вироками судів у кримінальних справах, висновками авто-товарознавчих експертиз;

- правову підставу  володіння джерелом підвищеної небезпеки особою, що завдала шкоди;

- розмір шкоди, спричиненої майну або особистим немайновим правам потерпілого, яка повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами.

Провести детальніше узагальнення розгляду справ про відшкодування шкоди, завданої ДТП, не  має можливості, у зв’язку із незначною кількістю справ даної категорії, що перебували в провадженні Чернівецького районного суду протягом 2013-2014 років.

Проблемних та спірних питань у суддів Чернівецького районного суду при розгляді справ даної категорії протягом періоду, що аналізується, не виникало.

З повагою,

суддя  Чернівецького районного суду

Вінницької області