Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено у статті 7 СК України, згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини (далі - Конвенція), яка відповідно до статті 9 Конституції Україниє частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18 Конвенції).
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, параграф 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень (частина друга статті 154 СК України).
Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом (частина третя статті 313 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 липня 2019 року у справі № 643/1090/17 (провадження № 61-28548св18), на яку посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, зазначено, що: «Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди».
Тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини. Відповідний дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18). […] змінюючи рішення суду першої інстанції, визначаючи тривалість періоду перебування дітей за кордоном, апеляційний суд вирішив надати дозвіл для тимчасового виїзду дітей за кордон без згоди батька строком в один рік. У такому вирішенні апеляційним судом питання визначення періоду перебування дітей за кордоном Верховний Суд встановив їх невідповідність правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18), зокрема щодо обов`язковості визначення судом початку і закінчення періоду, протягом якого діти перебуватимуть за кордоном. В оцінці доводів касаційної скарги щодо необхідності застосування до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 643/1090/17 (провадження № 61-28548св18), щодо необхідності надання доказів на підтвердження повернення дітей на територію України, Верховний Суд врахував, що судовим рішенням визначено конкретний термін перебування дітей за кордоном, що свідчить про прогнозованість настання строку його завершення. Позивач надала до суду докази на підтвердження місця проживання дітей разом з нею за кордоном, відомості про своє працевлаштування та матеріальне забезпечення, що свідчить про забезпечення умов для тимчасового проживання дітей разом з матір`ю за кордоном (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 липня 2021 року у справі № 303/2476/20 (провадження № 61-6430св21)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року у справі № 359/1506/21 (провадження № 61-17756св21) зазначено, що: «Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові з огляду на те, що неповнолітня ОСОБА_3 як на момент звернення до суду із цим позовом, так і на час розгляду судами справи фактично постійно перебуває за кордоном, а саме в Словацькій Республіці, де проживає разом із матір`ю. Оскільки дитина перебуває за межами України, то вирішувати питання щодо надання дозволу на її виїзд можливо лише після її повернення до України, тобто, з визначенням конкретної дати виїзду та повернення до України».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 487/5423/19 (провадження № 61-4788св20) зазначено, що: «У цій справі суди врахували думку дитини, визначили початок та закінчення перебування дитини за кордоном, країну та місце проживання, де буде знаходитися дитина, мету цієї поїздки (навчання) та зробили обґрунтований висновок, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини до Швейцарії (Швейцарської Конфедерації) без згоди другого з батьків відповідатиме інтересам дитини».
Дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька, на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 викладено правовий висновок про те, що дозвіл на виїзд за кордон дітей у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, із визначенням його початку й закінчення. Суди, на підставі належно оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька без визначення відповідного часового проміжку перебування дитини в іншій державі, строку та мети виїзду, не свідчить про одноразовий виїзд, що призведе до порушення прав дитини, а також батьківських прав відповідача, оскільки вони тривалий час будуть позбавлені права на особисті зустрічі, на піклування батька про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення таких позовних вимог ОСОБА_1 (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 235/139/16-ц (провадження № 61-36629св18).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 16 вересня 2020 року, яке залишено без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 18 травня 2021 року (справа № 297/1029/20) зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_2 в спілкуванні з донькою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та у її вихованні. Встановлено ОСОБА_2 час та місце для спілкування з донькою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісяця в першу та третю суботу з 12:00 по 16:00 годину, та другу і четверту неділю з 15:00 по 17:00 годину в присутності матері ОСОБА_1 , узгодивши з останньою місце зустрічі, та щосереди з 16:00 по 18:00 годину за місцем проживання батька в присутності матері ОСОБА_1 , за попередньою домовленістю батьків;
у серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом про надання дозволу на виїзд за кордон без згоди батька, в якому просила надати дозвіл ОСОБА_1 на тимчасове багаторазове вивезення доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за кордон для оздоровлення без дозволу (згоди) та супроводу батька дитини строк на 3 роки;
при задоволенні позову суди зробили висновок про те, що надання дозволу на тимчасове багаторазове вивезення доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за кордон для оздоровлення, без дозволу, згоди та супроводу батька ОСОБА_2 , строком на 3 роки, відповідатиме найкращим інтересам дитини;
натомість суди залишили поза увагою, що надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька без визначення початку і закінчення періоду, протягом якого малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,перебуватиме за кордоном, країни перебування, не свідчить про одноразовий виїзд, що призведе до порушення прав дитини, а також батьківських прав відповідача.
Таким чином висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про задоволення позову є передчасним. Тому оскаржені судові рішення належить скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
_03_03.png)
