Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.
За змістом статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).
Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).
У відповідності до статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом.
У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.
Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.
Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Ураховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від площі іншого (інших) співвласників, тобто має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України.
Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція № 55).
Згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 Інструкції № 55 поділ об`єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об`єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об`єкту поштової адреси.
Таким чином, при виділі у власність позивачу частини спірного житлового будинку суд першої інстанції повинен був зазначити у судовому рішенні, яка частка виділяється відповідачу, тим самим визначивши конкретний окремий об'єкт нерухомого майна, який залишається у власності відповідача.
Водночас загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати інтереси усіх сторін.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції на вказане уваги не звернув, не врахував, що правовий режим спільної власності має враховувати інтереси усіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших. Водночас у судовому рішенні, яким позивачу виділено частину спірного будинку, не зазначено яка саме частка цього будинку виділяється відповідачу.
Аналогічного висновку у справі з подібними правовідносинами дійшов Верховний Суд у постанові від 16 червня 2021 року в справі № 462/1585/16-ц (провадження № 61-6705св20).
При вирішенні спору у цій справі колегія суддів враховує, що відповідач ОСОБА_2 фактично не заперечує проти виділу спірного нерухомого майна в натурі, обґрунтовано вказуючи про те, що виділ частини спірного будинку лише позивачу не ґрунтується на вимогах закону.
Надаючи оцінку іншим доводам касаційної скарги, колегія суддів виходить із такого.
Так, необґрунтованими є аргументи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно, з власної ініціативи вказав в ухвалі про призначення судової будівельно-технічної експертизи про можливість її проведення на підставі наявних у справі документів через відсутність доступу до об`єкта дослідження.
У матеріалах справи міститься клопотання позивача про призначення будівельно-технічної експертизи від 13 листопада 2017 року, яке згідно із супровідним листом Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 11 грудня 2018 року було направлено сторонам.
Згідно із рекомендованим повідомленням про вручення судового відправлення вказаний лист був отриманий відповідачем ОСОБА_2 (а. с. 45).
Відповідно до повідомлення № 8270 від 21 січня 2019 року експерт вказав про незабезпечення доступу до об`єкта дослідження (спірного будинковолодіння) відповідачем ОСОБА_2
24 червня 2020 року позивач подала до суду клопотання про повторне направлення матеріалів справи експерту для проведення будівельно-технічної експертизи на підставі наявних у справі документів.
Таким чином, вказані доводи касаційної скарги про порушення судом принципу диспозитивності у зв`язку із зазначенням в ухвалі про призначення експертизи про можливість її проведення на підставі наявних у справі документів не ґрунтуються на обставинах та матеріалах справи.
Не ґрунтуються на матеріалах справи також і посилання відповідача про неналежне її повідомлення про розгляд справи в суді першої інстанції.
Так, з матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 брала участь у справі, зокрема оскаржувала ухвалу про відкриття провадження у справі (а. с. 51-53) та надавала пояснення по справі щодо призначення судом експертизи (а. с. 108).
Установивши, що відповідач ОСОБА_2 була належним чином повідомлена про розгляд справи 10 червня 2021 року, після чого суд оголосив перерву до 08 листопада 2021 року, і не надіслала заяви до суду про розгляд справи за її відсутністю, суд першої інстанції обґрунтовано констатував належність повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи.
Таким чином, відповідні доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права є необґрунтованими.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень.
_03_03.png)
