Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачене право на звернення до суду за захистом свого права і встановлені способи захисту, серед яких є визнання права, а також відновлення становища, яке існувало до порушення.
Відповідно до статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно статей 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не впливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
На підставі правовстановлюючих документів власниками спірного майнабула ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло
від 17 листопада 2011 року № НОМЕР_2 , видане Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради на підставі розпорядження органу приватизації, а з 2018 року - ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 01 лютого 2018 року, укладеного з ОСОБА_2 .
Департамент комунальної власності Одеської міської ради пред`явив позов у вересні 2018 року.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила:
1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України»
від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Відповідно ж до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Департамент комунальної власності Одеської міської ради пред`явив позов, мотивуючи його підставою статтю 228 ЦК України, зазначаючи, що правочин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є нікчемним, так як у 2011 року свідоцтво про право власності ОСОБА_2 у порядку приватизації не видавалося,
є підробленим, надавши лист Департаменту міського господарства Одеської міської ради від 30 березня 2018 року № 01-70/181 про те, що за інформацією комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради згідно з архівною базою даних квартир квартира
АДРЕСА_2 не приватизована. Розпорядження органу приватизації від 17 листопада2011 року № 221658
не видавалося.
Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У цій справі неможливо визнати вищевказаний правочин нікчемним, оскільки правова підстава для укладення договору була, правова підстава не була визнана недійсною, жодний документ, який слугував підставою набуття права власності спочатку ОСОБА_2 ще у 2011 році, а потім ОСОБА_1
у 2018 році, не оспорений, жодна дія органу влади, зокрема, щодо приватизації квартири, не визнана неправомірною.
За таких підстав Верховний Суд доходить висновку, що договір дарування
від 01 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , є оспорюваним. Проте таких вимог і обґрунтування позовних вимог цими обставинами при витребуванні майна позивач не заявляв.
Позивач у 2018 році зазначив про те, що приватизація квартири ОСОБА_2
у 2011 році з видачею їй органом влади відповідного свідоцтва про право власності на житло, технічного паспорта та розпорядження органу приватизації ще у 2011 році, є незаконною та підробленою лише на підставі листа Департаменту міського господарства Одеської міської ради
від 30 березня 2018 року, що вочевидь є втручанням у мирне володіння майном останнім добросовісним власником квартири та є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
При цьому, обґрунтовуючи вищевказаними обставинами позовні вимоги, Департамент комунальної власності Одеської міської ради на підтвердження доводів наведеного листа (тобто листа, виданого структурним підрозділом тієї самої міської ради) не надав жодного доказу, зокрема, щодо неправомірності (злочинності) посадових осіб, які, за доводами позивача, видали ОСОБА_2
у 2011 році розпорядження органу приватизації, технічний паспорт на квартиру, свідоцтво про право власності на житло, оформлені належним чином з проставленням печатки, не надано жодного доказу, що печатка не належить структурному підрозділу Одеської міської ради, не надано доказів звернення до правоохоронних органів, не надано вироку щодо винних осіб.
Більше того, заявляючи у позові про те, що ОСОБА_1 у 2018 році сприяв незаконному заволодінню майном територіальної громади м. Одеси, позивач на підтвердження цього не лише на навів відповідних доводів, а й не надав жодних доказів недобросовісності дій останнього власника ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі
№ 461/12525/15 (провадження № 14-190 цс 20), до розгляду якої зупинялося провадження у цій справі, у пункті 43 чітко зазначила, що без встановлення обставин підтвердження недобросовісності дій, які були вчинені, неможливо переглядати всі юридичні факти, що виникли, змінилися чи припинилися.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження
№ 61-22315 сво 18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань.
Позивач не лише не довів недобросовісність дій передостаннього і останнього власника спірної квартири, а й не намагався надати такі докази або довести такі обставини, посилаючись виключено на добросовісність позивача. На вказані недобросовісні дії позивача, наведені вище норми права суди належної уваги не звернули.
Посилання судів на правовий висновок Верховного Суду, викладений
у постанові від 14 січня 2019 року у справі № 522/21752/13-ц, провадження
№ 61-32384 св 18, на яку у відзиві на касаційну скаргу також посилається Департамент комунальної власності Одеської міської ради, є безпідставними, оскільки за обставинами цієї справи набувач майна (нежитлового приміщення) набув право власності на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасовано. Таких обставин у справі, яка Верховним Судом переглядається, не встановлено.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки
чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно,
але допущено неправильне застосування норм матеріального права оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
_03_03.png)
