Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до пунктів 2, 3, 10 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною вчиняти певні дії, встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин, іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням, і його суть полягає в тому, що таке обмеження захищає законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може спричинити неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає рівною мірою інтереси як позивача, так і відповідача.
Цивільний процесуальний закон не зобов`язує при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а має на меті лише запобігти ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
У разі вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі
№ 381/4019/18, провадження № 14-729цс19, зазначено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову ОСОБА_1 шляхом заборони виїзду за межі України дитині ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди матері ОСОБА_1 , у супроводі батька ОСОБА_3 , як на обґрунтування обраного виду забезпечення позову, посилалася на те, що батько має намір викрасти від неї спільну дитину та, як іноземний громадянин, безперешкодно без її згоди перетнути державний кордон України, оскільки дитина одночасно є громадянином США та має американський паспорт. Вивезення дитини за кордон зробить неможливим виконання судового рішення у справі за її позовом про стягнення аліментів та визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю.
Аналіз наведених вище норм вказує на те, що в цивільному процесуальному законодавстві відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому статтями 149-150 ЦПК України, застосувати заборону виїзду за межі України як спосіб забезпечення позову.
Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Судувід 27 березня 2019 року у справі № 643/5842/16-ц, провадження № 61-47217св18, від 12 лютого 2020 року у справі № 288/162/19, провадження № 61-11750св19, на які зокрема посилається заявник в касаційній скарзі та підлягали застосуванню до спірних правовідносин.
Отже, обраний ОСОБА_1 спосіб забезпечення позову шляхом заборони виїзду за межі України дитині без згоди матері у супроводі батька не відповідає вимогам статті 150 ЦПК України.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин вищенаведені норми процесуального права та дійшов помилкового висновку про задоволення заяви про забезпечення позову.
Не можна погодитися також з судовим рішенням суду першої інстанції, який виходив з того, що ОСОБА_9 не надала доказів, що ОСОБА_2 має намір вивезти дитину за межі України, вивезення дитини за кордон може порушити або обмежити її права, створити загрозу здоров`ю та життю дитини.
Суд першої інстанції не звернув увагу, що спосіб забезпечення позову, який просила вжити ОСОБА_9 , не відповідає вимогам статті 150 ЦПК України. Отже, дійшов помилкового висновку про відмову у забезпеченні позову з тих підстав, що ОСОБА_1 не довела обґрунтованість припущення, що невжиття заходів забезпечення може в майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від14 лютого 2022 року, справа № 754/7569/21, провадження № 61-15886сво2, зазначено, що у спорах щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульованих положеннями Гаазької Конвенції, можливе вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони дитині у будь-чиєму супроводі перетинати державний кордон України. У таких спорах забезпечення позову шляхом обмеження права на виїзд за межі України буде адекватним заходом з метою ефективного виконання судового рішення. В усіх інших спорах, що виникають, зокрема, між батьками щодо визначення місця проживання дитини, визначення порядку участі у спілкуванні та вихованні дитини та інших, які вирішуються за законодавством України без застосування Гаазької Конвенції, забезпечення позову шляхом обмеження права, зокрема, на виїзд за межі України не є можливим.
З огляду на викладене є обґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, задовольнивши заяву про забезпечення позову, порушив норми процесуального права, а саме статтю 150 ЦПК України.
З урахуванням викладеного ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у забезпеченні позову, оскільки обраний спосіб забезпечення позову шляхом заборони виїзду дитини за кордон України не відповідає вимогам статті 150 ЦПК України.
Верховний Суд зазначає, що ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 26 жовтня 2021 року первісний та зустрічний позови залишено без розгляду за заявами сторін.
Посилання ОСОБА_1 на те, що заходи забезпечення є актуальними на сьогодні, немає необхідності їх скасовувати, оскільки спір між сторонами триває, вона у грудні 2021 року повторно звернулася до суду із позовом до ОСОБА_8 про стягнення аліментів, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини від батька, є безпідставними, оскільки вона не позбавлена права звернутися із заявою про забезпечення позову у спосіб, визначений статтею 150 ЦПК України під час розгляду поданого нею позову.
_03_03.png)
