Суди встановили, що 08 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав ОСОБА_4 у позику кошти в розмірі 60 000 дол. США строком на 12 місяців до 08 січня 2015 року зі сплатою 50 % процентів річних, про що в договорі позики міститься розписка ОСОБА_4 від 14 січня 2014 року про отримання в повному обсязі коштів у розмірі 60 000 дол. США та розписка його дружини - ОСОБА_2 щодо ознайомлення з умовами договору, надання згоди на його укладення і виконання.
22 січня 2014 року на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 08 січня 2014 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено договір застави транспортних засобів: автомобіля марки BMW моделі Х5, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , та автомобіля марки AUDI моделі ALLROAD, 2003 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А. та зареєстрований у реєстрі за № 171.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Відповідно до інформації приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Погрібної Т. П. спадщину після смерті ОСОБА_4 прийняла його дружина ОСОБА_2 та донька ОСОБА_3 . Мати померлого ОСОБА_5 відмовилася від спадщини на користь його малолітньої доньки ОСОБА_3
25 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Погрібної Т. П. із заявою, у якій просив повідомити спадкоємців померлого ОСОБА_4 про наявність не виконаних боржником зобов`язань, зокрема, за договором позики від 08 січня 2014 року в розмірі 504 000 грн, що еквівалентно 60 000 дол. США.
До нотаріуса із заявами в порядку статті 1281 ЦК України щодо невиконання ОСОБА_4 грошових зобов`язань, крім ОСОБА_1 , звернулися Товариство з обмеженою відповідальністю «Транстерміналсервіс ЛТД», Товариство з обмеженою відповідальністю «Транстерміналсервіс-2000» та Публічне акціонерне товариство «Фідобанк».
Матеріали справи не містять доказів того, що зі спадкоємців ОСОБА_4 на користь зазначених осіб стягнута будь-яка заборгованість.
Згідно з матеріалами спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4 , спадкоємці прийняли спадщину в таких частках: ОСОБА_2 прийняла 1/3 частку спадщини, ОСОБА_3 - 2/3 частки спадщини.
Відповідно до звітів про оцінку транспортних засобів від 24 вересня 2015 року № 1026 та № 1027 на час оцінки ринкова вартість автомобіля марки BMW моделі Х5, 2007 року випуску, становила 323 550 грн, автомобіля марки AUDI моделі ALLROAD, 2003 року випуску, - 107 850 грн.
У позові ОСОБА_1 просив, зокрема, у рахунок погашення заборгованості за договором позики від 08 січня 2014 року в розмірі 2 517 302,40 грн звернути стягнення на предмети застави: автомобіль BMW моделі Х5, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , та автомобіль AUDI моделі ALLROAD, 2003 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 , шляхом визнання за ним права власності на ці транспортні засоби.
Суд першої інстанцій вважав наявними підстави для звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 шляхом визнання за позивачем права власності на автотранспортні засоби.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що неможливо звернути стягнення на заставлене майно в обраний позивачем спосіб, та вказав, що позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно у прийнятний спосіб.
Предметом касаційного перегляду є постанова Харківського апеляційного суду від 08 травня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на заставлене майно шляхом визнання права власності.
На розгляд Великої Палати Верховного Суду поставлено питання про можливість звернення стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності у судовому порядку, а відтак і про відступ від позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/21156/16.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.
У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).
У частині першій статті 574 ЦК України вказано, що застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Згідно із частиною першою статті 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (частини перша, друга статті 583 ЦК України).
У договорі застави визначаються суть, розмір і строк (термін) виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, тa (або) посилання на договір чи інший правочин, яким встановлено основне зобов`язання, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо) (стаття 584 ЦК України).
Відповідно до статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Згідно із частинами першою, другою, п`ятою, шостою статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. У разі часткового виконання боржником зобов`язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі. Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя. Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.
У частині першій статті 591 ЦК України зазначено, що реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.
При цьому у статті 575 ЦК України наведено окремі види застав та вказано, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Отже, іпотека як застава нерухомого майна та застава рухомого майна є різними видами застави. Разом з цим іпотека є особливим видом застави, за яким виконання зобов`язань забезпечується виключно нерухомим майном, та має спеціальне регулювання не лише загальним законодавством - ЦК України, Законом № 2654-ХІІ, а й Законом України від 05 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-ІV).
Правове регулювання застави рухомого майна здійснюється ЦК України, Законом № 2654-ХІІ, а також спеціальним Законом № 1255-IV.
Велика Палата Верховного Суду розглядала справи, у яких предметом позову було звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності.
У постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18) зроблено такі правові висновки.
Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону № 898-ІV є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно в договорі.
З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України в контексті статей 36, 37 Закону № 898-ІV суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.
Подібні висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі № 369/238/15-ц (провадження № 14-117цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14-ц (провадження № 14-343цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та інших.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася з приводу того, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, що не передбачає можливості звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб за рішенням суду.
При цьому судом приймалася до уваги процедура звернення стягнення на предмет іпотеки, яка передбачена статтею 37 Закону № 898-ІV, за якою право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.
Тобто для набуття у власність предмета іпотеки необхідна лише наявність відповідної угоди між кредитором (іпотекодержателем) та боржником (іпотекодавцем) та воля самого іпотекодержателя зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки. Іпотекодавець наділений лише повноваженнями оскарження рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, в суді.
Разом з тим процедура звернення стягнення на заставлене рухоме майно передбачає активні дії заставодателя, який повинен передати предмет обтяження, якщо той перебуває у його володінні. А саме стаття 27Закону № 1255-IV закріплює порядок повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання та передбачає, що, якщо інше не встановлено цим Законом, обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку, зобов`язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Державному реєстрі обтяжень нерухомого майна (далі - Державний реєстр обтяжень) відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Повідомлення повинне містити таку інформацію: 1) зміст порушення, вчиненого боржником; 2) загальний розмір не виконаної боржником забезпеченої обтяженням вимоги; 3) опис предмета забезпечувального обтяження; 4) посилання на право іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, виконати порушене зобов`язання боржника до моменту реалізації предмета обтяження або до переходу права власності на нього обтяжувачу; 5) визначення позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, який має намір застосувати обтяжувач; 6) вимогу до боржника виконати порушене зобов`язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу протягом строку, що визначається згідно з частиною другою статті 28 цього Закону.
У статті 28 Закону № 1255-IV вказані правові наслідки невиконання вимоги обтяжувача. Так, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження може бути припинене боржником або третьою особою шляхом виконання порушеного боржником забезпеченого обтяженням зобов`язання або тієї частини цього зобов`язання, виконання якої було прострочене, разом з відшкодуванням обтяжувачу витрат, понесених у зв`язку з пред`явленням вимоги та/або звернення стягнення. Таке виконання може бути здійсненим у будь-який час до моменту продажу обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження або до переходу права власності на нього до обтяжувача. У цьому разі обтяжувач не вправі вимагати від боржника або іншої особи, яка виконала зобов`язання, сплати інших сум. Якщо протягом 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі обтяжень відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження або іншого строку, встановленого за домовленістю обтяжувача та боржника, зобов`язання боржника, виконання якого забезпечене обтяженням, залишається невиконаним і в разі якщо предмет забезпечувального обтяження знаходиться у володінні боржника, останній зобов`язаний на вимогу обтяжувача негайно передати предмет обтяження у володіння обтяжувача. До закінчення процедури звернення стягнення обтяжувач зобов`язаний вживати заходи щодо збереження відповідного рухомого майна згідно з вимогами, встановленими статтею 8 цього Закону. У разі отримання предмета обтяження у володіння обтяжувач зобов`язаний до закінчення процедури звернення стягнення вживати заходів щодо збереження відповідного майна згідно з вимогами, встановленими статтею 8 цього Закону.
Якщо боржник, у володінні якого знаходиться предмет забезпечувального обтяження, не виконує вимогу обтяжувача щодо передачі предмета забезпечувального обтяження у володіння обтяжувача, звернення стягнення здійснюється на підставі рішення суду. Строк, визначений частиною другою цієї статті, не може бути встановлений за домовленістю обтяжувача та боржника меншим ніж 30 днів, якщо хоча б одним боржником (за забезпеченим обтяженням зобов`язанням, майновим поручителем тощо) за відповідним забезпечувальним обтяженням є фізична особа та/або забезпечене відповідним обтяженням зобов`язання не пов`язане зі здійсненням хоча б одним боржником за таким зобов`язанням підприємницької діяльності, а також не може бути меншим, ніж зазначений у Державному реєстрі обтяжень строк, встановлений обтяжувачем з вищим пріоритетом та боржником.
На час виникнення спірних правовідносин діяла інша редакція зазначених статей. При зверненні стягнення на предмет обтяження обтяжувач мав дотримуватися порядку, передбаченого статтею 27 відповідної редакції Закону № 1255-IV. А саме обтяжувач, який мав намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку, зобов`язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Державному реєстрі обтяжень відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Повідомлення повинне містити таку інформацію: 1) зміст порушення, вчиненого боржником; 2) загальний розмір не виконаної боржником забезпеченої обтяженням вимоги; 3) опис предмета забезпечувального обтяження; 4) посилання на право іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, виконати порушене зобов`язання боржника до моменту реалізації предмета обтяження або до переходу права власності на нього обтяжувачу; 5) визначення позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, який має намір застосувати обтяжувач; 6) вимогу до боржника виконати порушене зобов`язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу протягом 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі обтяжень відомостей прозвернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
Тобто звернення стягнення на предмет обтяження у позасудовому порядку передбачає наявність інших дій обтяжувача, ніж іпотекодержателя.
Крім того, наслідки таких дій різняться. Так, у статті 28 названої редакції Закону № 1255-IV вказано, що якщо протягом 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі обтяжень відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження зобов`язання боржника, виконання якого забезпечене обтяженням, залишається невиконаним і в разі якщо предмет забезпечувального обтяження знаходиться у володінні боржника, останній зобов`язаний на вимогу обтяжувача негайно передати предмет обтяження у володіння обтяжувача. До закінчення процедури звернення стягнення обтяжувач зобов`язаний вживати заходів щодо збереження відповідного рухомого майна згідно з вимогами, встановленими статтею 8 цього Закону. Якщо боржник, у володінні якого знаходиться предмет забезпечувального обтяження, не виконує обов`язок щодо передачі предмета забезпечувального обтяження у володіння обтяжувача, звернення стягнення здійснюється на підставі рішення суду.
Особливості містить і стаття 29 зазначеного Закону, якою урегульовано передачу обтяжувачу права власності на предмет забезпечувального обтяження. Обтяжувач має право після одержання предмета обтяження у володіння задовольнити свою вимогу за забезпеченим обтяженням зобов`язанням шляхом набуття права власності на предмет забезпечувального обтяження, якщо інше не встановлено законом або договором. При цьому обтяжувач зобов`язаний повідомити боржника та інших обтяжувачів відповідного рухомого майна про свій намір набути право власності на предмет забезпечувального обтяження в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону. Боржник або інші обтяжувачі, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження відповідного рухомого майна, протягом строку, вказаного в частині другій статті 28 цього Закону, можуть заперечити проти переходу права власності на предмет забезпечувального обтяження до обтяжувача, який ініціює звернення стягнення. Таке заперечення надсилається в письмовій формі обтяжувачу, який ініціює звернення стягнення, та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження відповідного рухомого майна. За таких умов обтяжувач, який ініціює звернення стягнення, повинен задовольнити забезпечену обтяженням вимогу шляхом продажу предмета забезпечувального обтяження в порядку, встановленому статтею 30 цього Закону. Якщо заперечення проти переходу права власності на предмет забезпечувального обтяження надійшло від іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, обтяжувач, який ініціює звернення стягнення, може набути право власності на предмет забезпечувального обтяження лише в разі задоволення ним забезпеченої вимоги обтяжувача, який заперечує проти цього. Якщо відповідне заперечення надійшло від боржника, набуття обтяжувачем, який ініціює звернення стягнення, права власності на предмет забезпечувального обтяження можливе на підставі рішення суду. У разі набуття обтяжувачем права власності на предмет забезпечувального обтяження відповідне зобов`язання, забезпечене обтяженням, вважається повністю виконаним і обтяжувач не вправі пред`являти боржнику інші вимоги у зв`язку з виконанням цього зобов`язання. У разі набуття обтяжувачем права власності на предмет забезпечувального обтяження усі обтяження відповідного рухомого майна з вищим пріоритетом зберігають чинність, а обтяження з нижчим пріоритетом припиняються.
Тобто звернення стягнення на предмет застави за своїм правовим регулюванням, процедурою та наслідками істотно відрізняється від звернення стягнення на предмет іпотеки.
Тому висновки Великої Палати Верховного Суду, що стосуються застосування норм права, які регулюють правовідносини щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, не є релевантними щодо розгляду спорів про звернення стягнення на предмет застави - рухоме майно, оскільки вказані правовідносини регулюються різними спеціальними законами, у яких передбачено різний порядок звернення стягнення на рухоме та нерухоме майно, які є предметом застави.
Велика Палата Верховного Суду не висловлювалася щодо можливості в судовому порядку звертати стягнення на предмет застави шляхом передачі заставленого майна у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання.
Вирішуючи вказане питання, Велика Палата Верховного Суду враховує таке.
Як установлено в частині першій статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до пункту 5.1 договору застави транспортних засобів від 22 січня 2014 року заставодержатель вправі звернути стягнення на предмет застави та одержати задоволення своїх вимог з вартості предмета застави переважно перед іншими кредиторами заставодавця.
Звернення стягнення на предмет застави здійснюється на вибір заставодержателя на підставі виконавчого напису нотаріуса, за рішенням суду, шляхом позасудового врегулювання відповідно до чинного законодавства України (пункт 5.2).
Згідно з пунктом 5.3 договору застави визначені цим договором способи звернення стягнення на предмет застави не перешкоджають заставодержателю застосувати інші способи звернення стягнення на предмет застави, встановлені чинним законодавством України та/або письмовою домовленістю сторін. У разі якщо визначені цим договором та/або чинним законодавством заходи позасудового врегулювання з будь-яких причин не призвели до задоволення вимог заставодержателя в повному обсязі, заставодержатель вправі в будь-який час припинити процедуру позасудового врегулювання та звернути стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса чи за рішенням суду (за вибором заставодержателя).
У разі виникнення у заставодержателя права звернути стягнення на предмет застави заставодержатель може задовольнити забезпечену заставою вимогу шляхом набуття права власності на предмети застави у порядку, передбаченому чинним законодавством. Заставодавець бере на себе обов`язок вчиняти всі залежні від нього дії, які можуть стати необхідними для переходу права власності на предмет застави до заставодержателя, а також дії, які не є необхідними, але можуть зробити процес переходу права власності належним, простим та максимально швидким(пункт 5.4).
Тобто у вказаному договорі сторони досягли згоди щодо способів звернення стягнення на предмет застави як на підставі рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса, так і шляхом позасудового врегулювання, а також передбачили можливість набуття права власності на предмети застави у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Однією з особливостей вказаного спору є те, що вимоги заявлені до спадкоємців заставодавця, який був і боржником за основним зобов`язанням.
За частиною першою статті 27 Закону № 2654-ХІІ застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи.
Отже, у разі переходу права власності на предмет застави у порядку спадкування обов`язок заставодавця є чинним і для спадкоємця.
У частині сьомій статті 20 Закону № 2654-ХІІ передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
З метою звернення стягнення на предмет застави обтяжувач (заставодержатель, стягувач) повинен неухильно дотримуватись порядку дій, передбаченого спеціальним для цього виду правовідносин Законом № 1255-IV.
Згідно із частинами першою, четвертою статті 23 Закону № 1255-IVвідповідно до забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов`язання або договору, на підставі якого виникло забезпечувальне обтяження, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження в черговості згідно із встановленим пріоритетом. Якщо предметом забезпечувального обтяження є два або більше об`єктів, обтяжувач отримує задоволення за рахунок такої їх кількості, яка достатня для повного задоволення забезпеченої обтяженням вимоги. У цьому разі обтяжувач самостійно визначає рухоме майно, на яке звертається стягнення.
Згідно з частинами першою - третьою статті 24 Закону № 1255-IVзвернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі: рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом.
Використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду.
Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов`язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі обтяжень відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.
Частиною четвертою статті 43 Закону № 1255-IVвизначено, що відомості про звернення стягнення на предмет обтяження згідно зі статтею 24 цього Закону реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру обтяжень на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України або індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів та посилання на звернення стягнення на предмет обтяження.
Порядок реалізації предмета забезпечувального обтяження за рішенням суду визначений в статті 25 Закону № 1255-IV. У частині першій цієї статті вказано, що обтяжувач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов`язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
Тобто Законом № 1255-IV встановлені певні зобов`язання заставодержателя на виконання дій до звернення з позовом до суду. Однак не передбачено жодних негативних наслідків невиконання такого зобов`язання при вирішенні питання про відкриття провадження у справі.
Крім того, на час звернення ОСОБА_1 з позовом, ЦПК України у чинній на той час редакції також не передбачав негативних наслідків у вигляді залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі у зв`язку з недотриманням вимог щодо повідомлення усіх заставодержателів про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження (статті 118, 119, 121, 122 ЦПК України в редакції на липень 2015 року).
Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що невиконання вимог частини першої статті 25 Закону № 1255-IV не впливало на можливість суду відкрити провадження у справі.
У пункті 4 частини другої статті 25 Закону № 1255-IVпередбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону.
А в частині третій вказаної статті зазначено, що якщо інше не передбачено рішенням суду, реалізація предмета забезпечувального обтяження проводиться шляхом його продажу на публічних торгах у порядку, встановленому законом.
При цьому в статті 26 Закону № 1255-IVвизначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Відповідно до частини першої цієї статті обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження: 1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання в порядку, встановленому цим Законом; 2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах; 3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги; 4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші, майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку, або цінні папери; 5) реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса.
З системного аналізу пункту 4 частини другої статті 25 і статті 26 Закону № 1255-IV вбачається, що суд з урахуванням специфіки застави може застосувати такий спосіб звернення стягнення як передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання.
І таке рішення суду є підставою для реєстрації рухомого майна за заставодержателем чи особою, яка набула права власності на предмет забезпечувального обтяження.
Разом з тим, ОСОБА_1 просив звернути стягнення шляхом визнання на ним права власності на предмет застави.
Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правову позицію щодо застосування статті 392 ЦК України і звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачається у статті 16 ЦК України.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Наведений правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі 344/16879/15-ц.
Разом з тим, спірні правовідносини врегульовані Законом № 1255-IV, який передбачає можливість звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження шляхом передачі рухомого майна у власність обтяжувача, а не шляхом визнання права власності обтяжувача на нього.
Не передбачає такої можливості і стаття 1282 ЦК України ні в чинній редакції, ні в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин.
У цій статті було вказано, що спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен зі спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
Отже, можливим було лише звернення стягнення на майно, передане спадкоємцям у натурі відповідно до вимог чинного законодавства, у цьому випадку до вимог Закону № 1255-IV.
Позивач подав позов про звернення стягнення на заставлене майно шляхом визнання за ним права власності на нього, що не відповідає приписам щодо неможливості в судовому порядку звертати стягнення на заставлене рухоме майно шляхом визнання права власності на нього.
Необхідно враховувати, що суд на підставі пункту 4 частини другої статті 25 і статті 26 Закону № 1255-IV може звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження шляхом передачі рухомого майна у власність обтяжувача, що буде належним та ефективним способом захисту прав позивача у цій справі та відповідає специфіці рухомого майна.
Разом з тим в матеріалах справи, що переглядається, відсутній витяг з Державного реєстру обтяжень на підтвердження реєстрації в цьому реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження для перевірки виконання вимог, передбачених частиною третьою статті 24 Закону № 1255-IV. При цьому у витязі з Державного реєстру обтяжень станом на 15 травня 2015 року (позов подано у липні 2015 року) вказано, що звернення стягнення не зареєстровано. Відповідного витягу з актуальною інформацією про реєстрацію звернення стягнення на момент подачі позову ОСОБА_1 суду не надав.
З витягу з Державного реєстру обтяжень вбачається, що станом на 15 травня 2015 року (позов подано у липні 2015 року), окрім позивача, обтяжувачами спірного рухомого майна були також Фрунзенський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції та Індустріальна об`єднана державна податкова інспекція м. Харкова Головного управління міндоходів у Харківській області (а. с. 87, 88 ,т. 3).
У матеріалах справи відсутні відомості про повідомлення позивачем інших обтяжувачів про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет застави, як того вимагає частина перша статті 25 Закону № 1255-IV.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/29241/13-ц (провадження № 14-118цс18) за позовом про звернення стягнення на предмет застави, стягнення грошових коштів вказано, що оскільки позивач не виконав вимог, передбачених статтею 24 Закону № 1255-ІV та не надав витягу з Державного реєстру обтяжень на підтвердження наявності чи відсутності інших обтяжувачів для перевірки виконання вимог, передбачених статтею 25 зазначеного Закону, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет застави.
Також у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц (провадження № 14-83цс18) за позовом про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Державному реєстрі обтяжень відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача.
Отже невстановлення судами факту реєстрації в Державному реєстрі обтяжень відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, а також факту надіслання іншим обтяжувачам повідомлення про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет застави свідчить про недотримання позивачем процедури звернення стягнення на заставлене майно та є підставою для відмови в задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на заставлене майно саме з цих підстав, оскільки у протилежному випадку можуть бути порушені права інших заставодержателів і такі порушення можуть бути невідновними.
Доводи позивача про те, що звернення стягнення на предмети застави шляхом визнання за ним права власності передбачено також статтею 1282 ЦК України є безпідставними з огляду на таке.
Частина друга статті 4 ЦК України закріплює пріоритет норм цього Кодексу над нормами інших законів. До того ж такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів - з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів підтримувався як Конституційним Судом України (Рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Вказане узгоджується і з правовою позицією, висловленою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17.
Таким чином, особливості правовідносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема, у зобов`язаннях, забезпечених заставою, регламентуються спеціальними нормами ЦК України про спадкування.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 1281 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від дня настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
ОСОБА_1 дотримався строків пред`явлення вимог до спадкоємців боржника, встановлених статтею 1281 ЦК України.
Відповідно до частини другої статті 1282 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
У наведеній нормі передбачається спеціальний, додатковий за своєю правовою природою спосіб захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця в разі, якщо спадкоємці не виконають його вимог.
Разом з тим зазначена норма не конкретизує способів звернення стягнення на майно та не передбачає можливості звернути стягнення на майно, отримане спадкоємцями, шляхом визнання на нього права власності за кредитором, а лише встановлює обов`язок суду в разі пред`явлення відповідного позову та доведення його підстав звернути стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
Справу передано до Великої Палати Верховного Суду з посиланням на необхідність відступу від висновку, викладеного у постанові колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/21156/16.
Усправі № 910/21156/16 за позовом про звернення стягнення на заставлене майно шляхом визнання за заставодержателем права власності на нього Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зробив висновок про те, щоз огляду на положення пункту 4 частини другої статті 25 та пункту 1 частини першої статті 26 Закону № 1255-IV та умови договору застави, ураховуючи те, що обтяжувач при зверненні до суду з позовом про звернення стягнення на предмет застави на власний розсуд обирає спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а суд у разі задоволення такого позову має право визначити як спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження позасудову процедуру, обтяжувач має можливість набуття права власності на предмет застави - рухоме майно на підставі рішення суду.
У цілому з висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду можна погодитися з такими уточненнями: із системного аналізу пункту 4 частини другої статті 25 та пункту 1 частини першої статті 26 Закону № 1255-IV убачається, що суд може застосувати такий спосіб звернення стягнення, як передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання в порядку, встановленому цим Законом.
Разом з тим, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Судуухвалював у аналогічних справах постанови від 19 червня 2019 року у справі № 758/11743/15-ц, від 31 липня 2019 року у справі № 461/12019/15-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 638/11078/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 370/615/15, у яких зробив висновок, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет застави шляхом продажу обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження з укладенням договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем на виконання зобов`язання про сплату заборгованості є позасудовим способом звернення стягнення на предмет застави, який здійснюється без звернення до суду, тобто є позасудовим способом звернення стягнення на предмет застави.
Однак такий висновок не відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у цій постанові, про можливість застосування звернення стягнення на предмет застави шляхом передачі його у власність заставодержателя чи продажу третім особам, а тому Велика Палата Верховного Суду відступає від правового висновку Касаційного цивільного суду у зазначених вище постановах.
_03_03.png)
