Постанова КЦС ВС від 20.07.2022 № 343/557/15-ц (61-10414св20):
Суддя-доповідач: Петров Є. В.
Нікчемність і, відповідно, недійсність з моменту укладення кредитного договору його умов щодо сплати позичальником комісії (за надання фінансового інструменту, за надання кредитних ресурсів, за обслуговування кредитної заборгованості), має наслідком здійснення перерахунку усіх складових заборгованості, які стягує банк.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За змістом частин першої, другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.
У статті 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи 08 травня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № IFIWGA00000211.
Згідно пункту 7. 1 кредитного договору позичальник отримав кредит у розмірі 59 000,00 євро на термін до 26 травня 2017 року зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,5 % від суми у момент надання та щомісяця в період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно пункту 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно пункту 6.2 даного договору.
Згідно із пунктом 7.5 кредитного договору при достроковому (як повному, так і частковому) погашенні кредиту позичальник додатково сплачує банку за користування кредитом 0 % від суми кредиту, що погашається достроково.
За змістом пункту 6.2 кредитного договору при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати.
Умови пункту 2.2.11 кредитного договору передбачають, що для здійснення останнього погашення за кредитом позичальник звертається до банку, який надає інформацію про заборгованість позичальника за кредитним договором (кредит, відсотки, пеня, винагорода).
Дослідивши договір кредиту від 08 травня 2007 року № IFIWGA00000211, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що положення кредитного договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,5 % від суми у момент надання та щомісяця в період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту (пункт 7.1 договору), відсотків за дострокове погашення кредиту згідно пункту 3.11 даного договору (підпункти 7.1, 7.5 договору) та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно пункту 6.2 даного договору (підпункти 7.1, 6.2 договору) суперечать положенням статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і є нікчемними з моменту укладення договору. Тому посилання на несправедливість окремих умов договору, відповідно до статті 217 ЦК України не тягне за собою визнання недійсним такого договору в цілому.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України).
Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Особливості регулювання правовідносин за договорами споживчого кредиту передбачені також Законом України «Про захист прав споживачів».
Так, за змістом частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній станом на 08 травня 2007 року) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Крім того, згідно з абзацами 2, 3 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Частиною третьою вищезазначеної статті (в редакції на час укладення кредитного договору) передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16 послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 зазначено, що встановлення банком у кредитному договорі обов`язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсацію сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у своєму правовому висновку у постанові від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15 (провадження № 61-8862сво18) зазначив, що надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що положення кредитного договору від 08 травня 2007 року № IFIWGA00000211 про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,5 % від суми у момент надання та щомісяця в період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту (пункт 7.1 кредитного договору), відсотків за дострокове погашення кредиту згідно пункту 3.11 даного договору (пункти 7.1, 7.5 кредитного договору) та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно пункту 6.2 даного договору (пункти 7.1, 6.2 кредитного договору) суперечать положенням статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і є нікчемними з моменту укладення договору.
Верховний Суд звертає увагу на те, що умови договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту, відсотків за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, що є несправедливим, суперечить принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, за своєю природою є дискримінаційним та таким, що суперечить моральним засадам суспільства.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2022 року в справі № 640/14229/15 (провадження № 61-16739св20), від 21 квітня 2021 року в справі № 677/1535/15 (провадження № 61-19356св19), від 15 грудня 2021 року в справі № 209/789/15 (провадження № 61-16561св20), від 21 липня 2021 року в справі № 751/4015/15 (провадження № 61-8543св20).
Доводи касаційної скарги про те, що несправедлива умова договору може бути визнана недійсною, а отже є оспорюваною, а не нікчемною, а суд апеляційної інстанції, посилаючись на статті 11, 18 Закону «Про захист прав споживачів», не звернув уваги на те, що в таких статтях відсутня норма щодо нікчемності правочинів чи їх окремих умов, не може бути прийнято колегією суддів до уваги.
Вказані вище платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи - споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок.
Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.
Нікчемність і, відповідно, недійсність з моменту укладення кредитного договору його умов щодо сплати позичальником комісії (за надання фінансового інструменту, за надання кредитних ресурсів, за обслуговування кредитної заборгованості), має наслідком здійснення перерахунку усіх складових заборгованості, які стягує банк.
Так, оскільки розрахунок заборгованості за кредитним договором, наданий банком, складений без урахування наведених положень про нікчемність окремих пунктів спірного кредитного договору апеляційний суд в цій справі призначив судово-економічну експертизу.
Відповідно до висновку експертного дослідження № 02/04-20, складеного 10 квітня 2020 року судовим експертом ПП «Конекс-ІНІ» Морозовою О. С., станом на 27 січня 2015 року (дату розрахунку заборгованості, який наданий банком) заборгованість ОСОБА_1 по тілу кредиту, по процентах та по пені за прострочення термінів виконання кредитних зобов`язань відсутня. Після розподілення оплачених позичальником коштів експертним розрахунком встановлено, що станом на 27 січня 2015 року переплата коштів дорівнює 21 955,41 євро. Тобто у разі спрямування переплачених позичальником коштів на дострокове погашення основної суми кредиту (тіла кредиту) термін сплати якої станом на 27 січня 2015 року ще не настав, залишок тіла кредиту погашається повністю, та ще залишається переплата у розмірі 1 768,36 євро (т. 4 а. с. 24-51).
Врахувавши, нікчемність окремих пунктів спірного кредитного договору, а також зазначений висновок експерта, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» та стягнення заборгованості.
Виходячи з наведеного, висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні первісного позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором є правильним та обґрунтованим.
Посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду не можуть бути прийняті судом, оскільки оскаржуване судове рішення апеляційного суду не суперечить висновкам, які викладені у наведених заявником постановах.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Доводи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою умов кредитного договору щодо сплати позичальником комісії за отримання кредиту та управління кредитом, спрямовані на необхідність переоцінки цих умов у тому контексті, який, на думку заявника, свідчить про можливість встановлення таких комісій у договорі за обслуговування кредитної заборгованості, що є супутньою послугою.
Вказані доводи не відповідають наведеним вище нормам матеріального права, з урахуванням змісту цих умов договору та не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, що вказані умови кредитного договору є несправедливими та нікчемними в силу закону, і з такими висновками суду погоджується й Верховний Суд.
Доводи касаційної скарги про те, що банк не погоджується з висновком судової експертизи, оскільки вона проведена з численними порушеннями, експертом не враховано умови кредитного договору, не враховано, що сума кредиту складається не лише з кредитних коштів, виданих на споживчі цілі, а й сум, що спрямовуються на сплату страхових платежів, не враховані умови договору щодо нарахування пені, а також порядок погашення заборгованості, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки АТ КБ «ПриватБанк» не надало належних та допустимих доказів на спростування висновку експерта.
Крім того, банк не скористався своїм правом та не порушував клопотання про призначення повторної або додаткової судової експертизи з метою спростування результатів дослідження від 10 квітня 2020 року № 02/04-20.
_03_03.png)
