Банк звернувся з позовом до чотирьох поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову до фізичних осіб-поручителів, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу банку, має вирішити, за правилами якої юрисдикції слід розглядати заявлену до 15 грудня 2017 року вимогу кредитора про стягнення заборгованості за означеними договорами з поручителів, а також має перевірити наявність підстав для припинення поруки фізичних осіб-відповідачів.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(1.1) Щодо юрисдикції суду у частині вимог до юридичних осіб-поручителів
11. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, 8 вересня 2015 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України у чинній на той час редакції закрив провадження у справіу частині вимог до юридичних осіб-поручителів. Вважав, що ці вимоги треба розглядати за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується.
12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
13. ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
15. ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
16. Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред`явлено позовну вимогу (стаття 20 ГПК України у зазначеній редакції).
17. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина перша статті 1 ГПК України у вказаній редакції).
18. Для віднесення справи до господарської юрисдикції суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин і спору про право, що з цих відносин виникає; наявність у законі норми, що передбачала би вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 35)).
19. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не допускала об`єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
20. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (частина третя статті 554 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
21. Норми права, що регулювали інститут поруки на час виникнення спірних правовідносин, не передбачали солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.
22. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини:
22.1. 27 грудня 2006 року позивач уклав з позичальником договір комісії №0611/3589/ІМРА про відкриття акредитиву. За умовами вказаного договору комітент (позичальник) доручив комісіонеру (Міжнародній банківській одиниці «ПриватБанк») інструктувати «ПриватБанк» (Дніпро, Україна), укласти за його рахунок акредитивну угоду з «ВОТО s.r.o.» (Словаччина) та доручити «Garantibank» (Амстердам, Нідерланди) надати безвідкличне підтвердження вказаному акредитиву.
22.2. 16 серпня 2007 року позивач уклав з позичальником кредитний договір, за умовами якого банк за рахунок міжбанківського кредиту «Komercni Banka» зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом у сумі 457 600 євро для поповнення оборотних активів, призначених для проведення платежу за акредитивами № 1607/4040/ІМРА і № 1607/4039/ІМРА.
22.3. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно.
22.4. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк».
23. Оскільки позивач уклав з кожним із чотирьох поручителів окремий договір поруки, у якому не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що спір в цілому треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Солідарною є відповідальність поручителів перед позивачем разом із позичальником як з боржником,що передбачає пункт 2 кожного договору поруки, якідослідили суди першої й апеляційної інстанцій. А відповідальність поручителів між собою перед позивачем солідарною не є.
24. З огляду на вказане, а також враховуючи суб`єктний склад учасників спору, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб-поручителів, заявлених за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. На такі вимоги поширювалася юрисдикція господарських судів.
(1.2) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором
25. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука фізичних осіб-поручителів за кредитним договором припинилася, що є підставою для відмови у позові до цих відповідачів. У касаційній скарзі позивач стверджує про неможливість застосування до спірних правовідносин приписів зазначеної статті, оскільки у договорах поруки встановлено, що вони діють до повного виконання зобов`язань за кредитним договором, а такі зобов`язання невиконані. Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача не погоджується.
26. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки (речення перше частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
27. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (частина перша статті 251 ЦК України). Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
28. Отже, умова договорів поруки про їхню дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором та договором комісії, не є строком, встановленим у договорі поруки, оскільки останній визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. З огляду на цей висновок слід застосувати припис, викладений у реченні другому частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 35)).
29. Зазначений шестимісячний строк є преклюзивним, тобто його сплив є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові до поручителя. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника. Однак і в такому разі кредитор може звернутися із зазначеною вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 61)). Тому аргумент касаційної скарги про те, що позивач пред`явив вимогу до поручителів про виконання зобов`язань за кредитним договором ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як звернувся з позовом у справі № 2-10331/10, є неприйнятним.
30. З наведених міркувань Велика Палата Верховного Суду також не може погодитися і з доводами ТзОВ «Фактор» про те, що позивач мав направити поручителям окрему вимогу про прострочення сплати заборгованості у частині, яку не стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10.
31. З відповідним позовом про стягнення кредитної заборгованості з поручителів кредитор може звернутися протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 64) та від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц).
32. Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору погашати кредит треба було з 30 травня 2008 року до 30 листопада 2012 року включно десятьма платежами по 45 760,00 євро, кожен з яких мав бути внесений не пізніше дати, визначеної для нього цим графіком. У додатковій угоді позивача з позичальником сторони погодили інший графік повернення кредиту, що відповідає змісту пункту 5.2 кредитного договору, згідно з яким погашення заборгованості за кредитом здійснюється з 15 серпня 2008 року до 15 лютого 2011 року включно шістьма платежами не пізніше дати, визначеної для них новим графіком, з яких перші п`ять - по 45 760,00 євро, а останній - 228 800,00 євро. Отже, сторони кредитного договору встановили порядок виконання позичальником окремих зобов`язань з внесення періодичних платежів, що входять до змісту зобов`язання за цим договором.
33. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв`язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц).
34. Тобто встановлений у частині четвертій статті 559 ЦК України у відповідній редакції шестимісячний строк слід обчислювати за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення, що є датою виконання основного зобов`язання. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу зазначеного шестимісячного строку слід визначати за датою сплати останнього платежу за кредитним договором.
35. Згідно з дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору, позичальник мав внести черговий платіж до 15 серпня 2010 року, а останній платіж - до 15 лютого 2011 року. Отже, з вимогою до поручителів позивач міг звернутися впродовж шести місяців з дати, визначеної для погашення кожного чергового платежу, однак із позовом у справі № 202/781/14-ц звернувся лише 17 січня 2014 року. Тому Велика Палата Верховного Суду в цілому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором.
36. У запереченні на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» вказало, що весь розмір заборгованості стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10. Це, на думку вказаного поручителя, унеможливлює стягнення тієї ж суми заборгованості у справі № 202/781/14-ц. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з тим, що у справі № 2-10331/10 суд з поручителів стягнув всю заборгованість за кредитним договором.
37. Як встановили суди попередніх інстанцій у справі № 202/781/14-ц, з поручителів - ТзОВ «Фактор Тойс», ТзОВ «Фактор», ТзОВ «Українське фінансове агентство «ВЕРУС», а також з фізичних осіб-поручителів - згідно з означеним судовим рішенням Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська стягнув не всю суму заборгованості за кредитним договором і договором комісії, а поточну заборгованість станом на 11 березня 2010 року (утворилася через несплату другого-четвертого періодичних платежів, передбачених графіком). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що стягнення з поручителів на підставі рішення суду поточної заборгованості не впливає на можливість звернення позивача з позовом про стягнення тієї частини заборгованості, що залишилася.
38. Наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості означає, що суд вважав строк виконання зобов`язання таким, що настав, причому саме за тією вимогою, яку цей суд задовольнив, і встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, зокрема з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення (характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними), додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання зобов`язання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 50-52)).
39. У касаційній скарзі позивач зазначив, що позовна давність за вимогами щодо виконання кредитного договору становить п`ять років. У запереченнях на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» стверджувало, що давність заявлення вимог до поручителя сплинула.
40. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо до вимог, заявлених до боржника, застосовується позовна давність, то до вимог, заявлених до поручителя, вказаний строк обмежується строком поруки відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). Тому наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи про застосування позовної давності не мають значення з огляду на висновок суду про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором.
(1.3) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за договором комісії
41. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що порука припинилася також за зобов`язаннями, що виникли на підставі договору комісії. З огляду на обставини, які встановили суди, та матеріали справи такі висновки Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними.
42. У справах про стягнення заборгованості з поручителів, у яких вони спростовують чинність поруки, важливо перевірити наявність обставин, з якими закон пов`язує припинення поруки. На підставі зібраних доказів суди першої й апеляційної інстанцій не вирішили питання відповідальності фізичних осіб-поручителів перед позивачем за виконання прострочених частин основного зобов`язання за договором комісії, не визначили, чи сплив шестимісячний строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів за цим договором. Суди не дослідили договір комісії (т. 1, а. с. 60-66) на предмет того, чи встановлений у ньому строк виконання основного зобов`язання, чи є у цьому договорі обов`язок комітента сплачувати на користь позивача як комісіонера періодичні платежі, чи обмежений строк нарахування комісії (пункти 2.2.2 і 2.2.3 договору комісії). Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
43. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
44. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX.
45. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2); скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3) (частина перша статті 409 ЦПК України).
46. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX).
47. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року слід скасувати в частині вирішення вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за договором комісії, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
48. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX).
49. Ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що мотивувальну частину рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у частині позовних вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і в частині вимог, заявлених до юридичних осіб-поручителів, слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови.
_03_03.png)
