Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло

Відповідно до статті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 ЖК УРСРвстановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Частиною першою статті 383 ЦК Українита статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до статті 405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 29 ЦК Українимісцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Предметом доказування у даній справі, з урахуванням змісту позовних вимог до ОСОБА_2 та малолітнього ОСОБА_3 та правових підстав, за яких ці вимоги пред`явлено позивачем, є відсутність або непроживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без поважних причин понад один рік в квартирі, співвласником (1/4 частки), якої є позивач (дід малолітньої дитини).

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довів.

Оцінивши надані сторонами докази, суд апеляційної інстанції дійшов правильних висновків про те, що малолітній ОСОБА_3 не може самостійно обирати місце проживання, тому факт його непроживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення його права користування житлом, співвласником якого є його батько ОСОБА_3 і який не звертався з відповідним позовом до суду. При цьому, малолітній ОСОБА_3 був зареєстрований у спірній квартирі, за місцем реєстраційного обліку, як його батька, так і матері.

Причиною відсутності ОСОБА_2 за вказаною адресою є розірвання шлюбу з сином позивача - ОСОБА_1 , який також є співвласником ј частини спірної квартири, неприязні стосунки з останнім, який перебуває у фактичних шлюбних стосунках з іншою жінкою, яка мешкає у спірній квартирі.

Розірвання шлюбу між ОСОБА_1 (сином позивача) та ОСОБА_2 не є безумовною підставою для визнання останньої такою, що втратила право користування спірним житлом, оскільки позивачем не доведено факт непроживання відповідача у спірній квартирі понад встановлені строки без поважних причин. При цьому позивач не є одноособовим власником спірної квартири, а інший співвласник - ОСОБА_1 , колишнім членом сім`ї якого є ОСОБА_2 , вимог до неї щодо визнання її такою, що втратила право користування житлом не заявляв, а отже остання з дитиною не позбавлені права користуватись житлом, згідно належної йому частки у квартирі і таке право у цій справі не оспорюється.

Суд апеляційної інстанції на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів дійшов обґрунтованих висновків про недоведеність позовних вимог, а отже, відсутні передбачені частиною другою статті 405 ЦК Українипідстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням.

При цьому слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.

Підстави для визнання відповідача разом із сином, які за згодою власника квартири зареєстровані у спірній квартирі та користувались нею, такими, що втратили право користування цим житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу позивачем не доведені.

Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, що, на думку заявника свідчить про наявність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.