У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів, отриманих без достатньої правової підстави.
Позовна заява мотивована тим, що у травні 2018 року він, громадянин США, під час перебування у відрядженні в Момбасі - столиці Кенії (Африка), познайомився з громадянкою України ОСОБА_2 , яка, за її словами, перебувала там на медичній конференції. За час знайомства у них склалися дружні стосунки. Відповідач запропонувала йому придбати в Україні на вигідних умовах квартиру, яку можна здавати в оренду та регулярно отримувати високу орендну плату. Він погодився на пропозицію відповідача, яка обіцяла організувати придбання нерухомого майна для нього. Однак, ОСОБА_2 ввела його в оману щодо можливості самостійного укладання договору купівлі-продажу від його імені та на його користь без необхідності укладання між сторонами договору доручення, оформлення довіреності, тощо, а він добросовісно помилявся щодо цього.
У подальшому, 27 липня 2018 року, він надав банку «Рок Каньон Банк» (Rock Canyon Bank), в якому у нього відкритий рахунок № НОМЕР_1 , платіжний документ о.2018-07-27.000322 на здійснення банківського переказу грошових коштів відповідачу на рахунок № НОМЕР_2 в ПуАТ «КБ «Акордбанк» в сумі 65 000 доларів США з призначенням платежу «придбання квартири», а банк здійснив переказ коштів.
Протягом серпня 2018 року - січня 2019 року під час зустрічей та спілкування телефоном він вимагав у відповідача надати документи, які б підтвердили придбання нею квартири. ОСОБА_2 спочатку обіцяла це зробити, а згодом відмовилась, при цьому грошові кошти не повернула. Оскільки між ними не укладалися жодні правочини, а усні домовленості не були остаточно погоджені у визначеній законодавством України формі, то у відповідача відсутні будь-які підстави для утримання грошових коштів у сумі 65 000 доларів США. ОСОБА_2 набула майно за його рахунок без достатньої правової підстави, тому зобов`язана повернути грошові кошти.
Ураховуючи викладене, посилаючись на вимоги статтей 11, 83, 202, 205, 625, 1212, 1213 ЦК України позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти у розмірі 66 480,00 доларів США, з яких: 65 000 доларів США - грошові кошти, отримані без достатньої правової підстави; 1 480 доларів США - три відсотки річних; покласти на ОСОБА_2 всі судові витрати по справі, зокрема 9 989,20 грн - витрати з оплати судового збору, що на момент подання цього позову складає 375,26 доларів США, та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 250 доларів США.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму у розмірі 66 480 доларів США, з яких: 65 000 доларів США - грошові кошти, отримані без достатньої правової підстави, та 1 480 доларів США - три відсотки річних.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що грошові кошти у сумі 65 000 доларів США були отримані ОСОБА_2 від ОСОБА_1 без достатньої правової підстави, а тому відповідно до вимог статті 1213 ЦК України підлягають поверненню позивачу з урахуванням 3 % річних від простроченої суми заборгованості відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та її представника - ОСОБА_4 залишено без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 жовтня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позову та зазначив, що судом першої інстанції вірно застосовано норми матеріального права при вирішенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 на його користь грошових коштів, отриманих відповідачем без достатньої правової підстави. Суд зауважив, що між сторонами відсутні будь-які договірні відносини, а також відсутні будь-які правові підстави для набуття та зберігання грошових коштів відповідачем, тому є правильним висновок суду першої інстанції про те, що перераховані грошові кошти у розмірі 65 000 доларів США вважаються отриманими відповідачем безпідставно у розумінні статті 1212 ЦК України, а тому підлягають поверненню.
Суд першої інстанції відхилив посилання відповідача на те, що спірні кошти отримані в якості подарунку, оскільки згідно з частиною п`ятою статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Проте такий договір між сторонами не укладався, нотаріально не посвідчувався.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що він надав банку «Рок Каньон Банк» (Rock Canyon Bank), в якому у нього відкритий рахунок № НОМЕР_1 , платіжний документ о.2018-07-27.000322 на здійснення банківського переказу грошових коштів відповідачу на рахунок № НОМЕР_2 в ПуАТ «КБ «Акордбанк» в сумі 65 000 доларів США з призначенням платежу «придбання квартири», а банк здійснив переказ коштів на рахунок відповідача. Однак, квартира на його ім`я придбана не була, а відповідач ОСОБА_2 відмовилась повернути йому грошові кошти.
Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.
Необхідно виходити з того, що правова підстава отримання (набуття) майна відсутня у тому разі, коли відбувся перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується безпосередньо на вимозі закону, або суперечить меті існування правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Загальне правило частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах: отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності отримання такого виконання.
Під правовою підставою збагачення повинна розумітися певна економічна мета надання майна, легітимізована відповідним юридичним фактом, або така, що ґрунтується безпосередньо на законові. Одночасна наявність цих двох елементів: відповідність збагачення економічній меті надання майна, юридичного факту (норми закону), що легітимізує цю мету, - є необхідною для того, щоб збагачення однієї особи за рахунок іншої вважалося підставним та правомірним.
Залежно від того, в якій формі виражається недолік правової підстави, що породжує обов`язок повернути майно, можна виокремити, зокрема, такий вид безпідставного збагачення як збагачення, правова підстава якого була відсутньою з самого початку (ab initio sine causa). До таких можна віднести, наприклад, передачу майна за правочинами, що не відбулися (у тому числі за договорами, що не були укладені).
У такому випадку відбувається збагачення, хоча й з волі потерпілого, проте, яке не засноване на правомірному юридичному фактові. Таке збагачення виникає внаслідок передачі майна як виконання за договором, який не було укладено.
Судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі не встановлено відповідних договірних відносин, а так само не встановлено перебування сторін у близьких сімейних відносинах або наявності у позивача обов`язків, визначених СК України, щодо фінансового забезпечення відповідача.
Відповідно, враховуючи характер взаємних стосунків між сторонами справи, не можливо встановити, що передання великої за розмірами грошової суми відповідала будь-якій правомірній та справедливій меті й відповідач вправі була розраховувати на те, що такі грошові кошти вона правомірно набула у власність.
За загальним правилом, набуття права власності на отримане майно від іншої особи, ґрунтується на відповідному волевиявленні відчужувача, воля якого сформована вільно. Таке волевиявлення має бути однозначним за своїм змістом та свідчити про бажання колишнього власника такого майна, спрямованого на передачу його саме у власність такого набувача.
Загальною засадою цивільного законодавства є добросовісність, розумність, справедливість. Цей принцип повною мірою підлягає як врахуванню учасниками цивільних відносин під час обрання варіанта належної поведінки з іншими учасниками, а так само має бути застосований під час оцінки судом поведінки усіх учасників цивільних відносин між собою.
Кожна особа, діючи правомірно, повинна усвідомлювати, чи існує будь-яка справедлива підстава отримання нею тих або інших грошових коштів (матеріальних благ), чи відповідає існуючий характер взаємних стосунків сторін природі та вартості певного роду отримання, чи не створює така передача блага обов`язок з повернення неналежно отриманого.
При цьому, суд має виходити з того, що підстава отримання будь-якого майна безвідплатно від іншої особи має бути недвозначною та явно вираженою з боку особи, яка здійснює таке передання. Отже, діючи розумно та добросовісно, кожен учасник цивільних відносин має оцінювати, чи не створює отримання якогось майна від іншої особи для самого отримувача певні цивільні зобов`язання, зокрема й щодо повернення отриманого без справедливої підстави.
Цивільне право слугує меті забезпечення стабільності цивільного обороту, критерієм забезпечення чого є, за загальним правилом, отримання усіма учасниками цивільних відносин лише належного, тобто того, на отримання чого особа вправі справедливо та розумно розраховувати.
Отже, саме такої розумної та справедливої підстави набуття грошових коштів, що є предметом спору, у відповідача не існувало ані на час їх отримання, ані у подальшому такі підстави не виникли.
Згідно з частиною першою статті 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.
Стаття 625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань, тому у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК.
Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, зокрема, що спірне майно, грошові кошти у розмірі 65 000 доларів США, набуті ОСОБА_2 , з якою ОСОБА_1 не пов`язаний договірними правовідносинами щодо такого майна, які б свідчили про існування будь-якої розумної та справедливої підстави для отримання їх відповідачем та набуття їх у власність, зробив правильний висновок про те, що у відповідача виникло зобов`язання перед позивачем повернути отримане майно, оскільки воно є безпідставно набутим, з урахуванням 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Подібні правові висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц (провадження № 61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц (провадження № 61-1133св18), від 17 квітня 2019 року у справі № 759/1206/17 (провадження № 61-40св19).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відхиляючи доводи відповідача на те, що спірні кошти були передані відповідачу як дарунок, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що згідно з пунктом 3 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Крім того, відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України
«Про валюту і валютні операції» валютною цінністю є, зокрема, національна валюта (гривня).
Згідно з частиною п`ятою статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Разом з тим, доказів укладення такого договору, який за формою відповідає вимогам цивільного законодавства, відповідачем не надано.
Згідно із частиною другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що належним та допустимим доказом існування відносин з договору дарування щодо предмета спору мав бути певний письмовий договір, існування якого стороною не доведено і судами не встановлено, тому є правильним висновки судів про те, що спірні грошові кошти не є дарунком в розумінні положень статті 717 ЦК України.
Колегія суддів вважає необґрунтованими також твердження відповідача про те, що отримані кошти їй перераховувалися як засіб до існування, оскільки витрати на придбання квартири не можуть вважатися витратами на засоби до існування (їжа, ліки, проїзд тощо). Відповідачем не доведено необхідності у наданні їй засобів до існування та необхідності у матеріальній підтримці. Також відповідач не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження обставин перебування з позивачем у фактичних шлюбних відносинах чи інших сімейних стосунках або наявності у позивача обов`язків, визначених Сімейним кодексом України, щодо фінансового забезпечення відповідача.
Позивач під час обрання варіанта власної поведінки чітко та недвозначно визначав мету передання грошових коштів, справедливо розраховуючи на їх повернення за першою його вимогою.
Наведене підтверджується випискою по особовому рахунку № НОМЕР_2 ОСОБА_2 за період з 27 липня 2018 року по 10 серпня 2018 року, наданої ПуАТ «КБ «Акордбан», у якій призначенням перерахованих відповідачу грошових коштів у розмірі 64 993 доларів США, які надійшли 30 липня 2018 року за банківським переказом о.20180727000322 від 27 липня 2018 року, зазначено саме «придбання квартири». При цьому доказів того, що ці кошти були перераховані для придбання квартири відповідачем ОСОБА_2 саме у її власність суду не надано.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що у справі, що переглядалася, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів, отриманих без достатньої правової підстави.
Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не враховано електронні докази про надсилання позивачем на електронну пошту відповідача листа від банківської установи з формою замовлення на вчинення грошового переказу у розмірі 65 000 доларів США на ім`я та на банківський рахунок відповідача з призначенням платежу «Допомога», а також власноручно написану розписку позивача про дарування відповідачу коштів у розмірі 65 000 доларів США, надіслану позивачем у месенджері WhatsApp, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на таке.
У частинах першій, третій статті 12 та частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.
Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копією електронного документа) в розумінні положень частини першої статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», тобто не може вважатися доказом, бо не містить електронного підпису, який є обов`язковим реквізитом електронного документа, оскільки у такому разі неможливо ідентифікувати відправника повідомлення і зміст такого документа не захищений від внесення правок і викривлення.
Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі № 904/2882/18, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18, від 28 грудня 2019 року у справі № 922/788/19, від 16 березня 2020 року у справі № 910/1162/19.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При наданні в якості електронних доказів листа банківської установи з формою замовлення на вчинення позивачем грошового переказу у розмірі 65 000 доларів США на ім`я та на банківський рахунок відповідача, а також роздруківок з мобільного додатку WhatsApp, відповідач не звернула увагу на зазначені вимоги закону, у зв`язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли висновку про неналежність та недопустимість наданих відповідачем електронних доказів.
Доводи касаційної скарги про те, що судами неправомірно було відхилено клопотання відповідача про допит позивача в якості свідка, не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Так, відповідно до положень статті 92 ЦПК України сторони, треті особи та їхні представники за їхньою згодою, в тому числі за власною ініціативою,якщо інше не встановлено цим Кодексом, можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.
Аналіз змісту вказаної статті дозволяє зробити висновок, що цивільне процесуальне законодавство України передбачає право суду допитати сторін у справі, третіх осіб та їх представників лише за їхньою згодою або за їхньою власною ініціативою. Проте, матеріали справи не містять доказів про те, що позивач надавав відповідну згоду або від нього надійшло відповідне клопотання (ініціатива) про його допит в якості свідка.
При цьому позивач скористався наданими йому статями 43, 58 ЦПК України правами, прийняв участь у судовому процесі через представника, який надав необхідні пояснення суду.
Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами проведена належна правова оцінка доказів.
Суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та надали їм належну правову оцінку, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.
Доводи заявника, наведені у касаційній скарзі щодо неврахування судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц, постанові Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі № 910/13271/18, постановах Верховного Суду України від 22 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15 та від 03 червня 2016 року у справі № 6-100цс15, є безпідставними, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
_03_03.png)
