Товариство звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Підприємства 2 563 047,90 грн основного боргу, 1 735 602,41 грн інфляційних втрат, 459 679,96 грн 3% річних.
Рішенням господарського суду міста Києва від 04.08.2011 у справі № 18/113-53/81 позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Підприємства на користь Товариства: 2 562 101,36 грн основного боргу; 1 207 585,52 грн курсової різниці при зміні валютних курсів; 118 209 236,00 грн компенсації за відстрочення кінцевого розрахунку згідно з договором від 24.11.1997 № 1331 і додатковою угодою від 02.03.1998 № 1 та угодою від 19.05.1998 № 1; 1 283 659,85 грн - три проценти річних від простроченої суми, 4 020 411,84 грн комісійної винагороди згідно з договором доручення від 02.03.1998 № 1348А і угодою від 19.05.1998 №1; 25 500,00 грн витрат зі сплати державного мита та 194,71 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2011, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 31.01.2012, рішення господарського суду міста Києва від 04.08.2011 у справі № 18/113-53/81 залишено без змін.
До господарського суду міста Києва 23.07.2021 Головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подано заяву про видачу дубліката судового наказу у справі № 18/113-53/81.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.08.2021, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2021 заяву про видачу дубліката судового наказу у справі №18/113-53/81 задоволено.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку, що, оскільки повернуті матеріали виконавчого провадження № 34029225 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України не містять оригіналу наказу від 08.02.2012, що свідчить про його втрату, то подання Головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про видачу дубліката судового наказу підлягає задоволенню.
Позиція Верховного Суду.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Імперативними приписами частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Предметом розгляду у цій справі є питання щодо наявності чи відсутності підстав для видачі дубліката виконавчого документу.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
Згідно зі статтею 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Схожі положення містила стаття 115 ГПК України в редакції до 15.12.2017, чинній на момент ухвалення судового рішення у цій справі та видачі на його виконання наказу суду.
Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Наказ суду є виконавчим документом (частини перша, друга статті 327 ГПК України). Аналогічні положення були передбачені статтею 116 ГПК України в редакції до 15.12.2017, чинній на момент набрання законної сили судовим рішенням у цій справі та видачі на його виконання наказу суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ГПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних рішень та розгляду справи судом касаційної інстанції) судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Порядок вирішення питання щодо видачі дубліката виконавчого документа (наказу суду) до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів визначено підпунктом 19.4 пункту 19 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України.
Відповідно до підпункту 19.4 пункту 19 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви. За видачу стягувачу дубліката виконавчого документа справляється судовий збір у розмірі 0,03 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ухвала про видачу чи відмову у видачі дубліката виконавчого документа може бути оскаржена в апеляційному та касаційному порядку.
Дублікат виконавчого документа - це документ, що видається замість втраченого оригіналу та має силу первісного документа. Від оригіналу зазначений документ відрізняється лише спеціальною позначкою "Дублікат".
Аналіз змісту підпункту 19.4 пункту 19 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України свідчить, що основними критеріями для задоволення заяви про видачу дубліката виконавчого документа є: втрата виконавчого документа (загублення, викрадення, знищення, істотне пошкодження, вилучення у виконавця або стягувача, що унеможливлює його виконання, тощо) та звернення до суду із заявою до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Суд зауважує, що ГПК України не надає суду права відмовити у задоволенні заяви про видачу дубліката наказу з мотивів її необґрунтованості та не зобов`язує наводити причини втрати наказу. За умови встановлення факту невиконання судового рішення видача дубліката наказу не порушує прав боржника та не покладає на нього додаткових зобов`язань, оскільки дублікат наказу має повністю відтворювати втрачений наказ, у тому числі містити дату його видачі. Натомість відсутність наказу унеможливлює виконання рішення суду та порушує його права. (Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.07.2021 у справі №18/1147/11).
Отже, умовою для видачі дубліката наказу суду є подання відповідної заяви до суду відповідно до підпункту 19.4 пункту 19 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України протягом строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання, який повинен обчислюватися з урахуванням переривання цього строку та/або його зупинення.
Ураховуючи викладене, під час вирішення питання про можливість видачі судом дубліката виконавчого документа на підставі звернення до суду з такою заявою обов`язковому з`ясуванню підлягають обставини дотримання заявником строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката втраченого документа вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №2-836/11).
Так, судами на виконання вимог приписів підпункту 19.4 пункту 19 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України встановлено, що виконавче провадження № 34029225 відкрито на підставі наказу господарського суду міста Києва від 08.02.2012 № 18/113-53/81 та триває на теперішній час, а тому стягувач пред`явив до виконання спірний наказ до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Щодо посилання скаржника на те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту втрати виконавчого документа у цій справі правоохоронними органами, необхідно зазначити те, що можливість видачі дубліката виконавчого документа стягувачу або державному виконавцю, приватному виконавцю процесуальним законом пов`язується безпосередньо з обставиною втрати такого виконавчого документа самим стягувачем або державним виконавцем, що і відбулось у спірному випадку, а не з доведенням останніми обставин фактичної втрати цього виконавчого документа іншими особами (як то фізичного знищення документа, викрадення, загублення тощо). Близька за змістом позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.07.2021 у справі № 18/1147/11.
Основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (статті 129, 129-1 Конституції України).
Колегія суддів відзначає, що для мети отримання дубліката наказу, виданого на виконання чинного рішення, стягувач та державний виконавець не повинен доводити фізичної втрати оригіналу наказу, а має доводити відсутність у нього виконавчого документа та, як наслідок, відсутність у нього можливості виконати чинне судове рішення.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За приписами пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) "кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру".
Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (див. рішення від 19.03.1997 зі справи "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece); рішення від 20.07.2004 зі справи "Шмалько проти України").
Як вказано у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Глоба проти України" № 15729/07 від 05.07.2012, пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення заяви головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про видачу дубліката виконавчого документа (судового наказу) у справі №18/113-53/81.
Сторонами виконавчого провадження відповідно до статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" є стягувач і боржник.
Відповідно до частини другої статті 170 ГПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником. До заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).
Таким чином суд погоджується з висновками суду апеляційного провадження про те, що державний виконавець дотримався вимог статті 170 ГПК України, направивши учасникам виконавчого провадження (стягувачу та боржнику) копії подання про видачу дублікату наказу.
Отже, Суд дійшов висновку про залишення без змін судових актів судів попередніх інстанцій, а касаційної скарги - без задоволення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Окрім того, необхідно зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Волчлі проти Франції", "ТОВ "Фріда" проти України").
Водночас під правовим пуризмом у практиці Європейського суду з прав людини розуміється надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України")
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги.
Згідно з частиною третьою статті 304 ГПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України за результатами розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
Згідно з частиною другою статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
На підставі викладеного, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Підприємства та залишення оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій без змін.
_03_03.png)
