Частина друга статті 625 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки стосується відповідальності за порушення грошового зобов`язання, однак спірний пункт договору стосується прострочення поставки продукції

  У жовтні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Пожмашина" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державної служби України з надзвичайних ситуацій про визнання недійсним пункту 8.6. договору про закупівлю згідно з "ДК 021:2015 код 34140000-0 Великовантажні мототранспортні засоби (пожежно-рятувальні автомобілі для пожежогасіння і проведення рятувальних робіт)" № 21-5/7 від 16 травня 2018 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Пожмашина" та Державною службою України з надзвичайних ситуацій.

  Як на підстави недійсності пункту 8.6. договору позивач послався на те, що цей пункт спільно із пунктом 8.2. договору передбачають подвійну відповідальність позивача як постачальника за договором у вигляді пені за порушення строків поставки продукції, що суперечить статті 61 Конституції України та відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання пункту 8.6. договору недійсним.

  Господарський суд міста Києва ухвалою від 29 листопада 2018 року за зазначеною позовною заявою відкрив провадження у справі № 910/14180/18.

3. Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду і мотиви їх ухвалення.

  Справа № 910/14180/18 розглядалася господарськими судами неодноразово.

Господарський суд міста Києва рішенням від 04 листопада 2020 року, ухваленим за результатом нового розгляду справи, відмовив у позові повністю.

Місцевий господарський суд виходив з того, що спірний пункт договору не суперечить положенням статті 61 Конституції України, оскільки передбачає інший вид відповідальності, ніж той, що встановлений пунктом 8.2. договору, а саме: передбачає нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами, передбачених статтею 536 та частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, що не мають характеру штрафних санкцій, до яких належить пеня, і які, на відміну від штрафних санкцій є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, мають компенсаційний характер та передбачають отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, що були перераховані кредитором у якості попередньої оплати.

Також суд дійшов висновку про те, що частина друга статті 625 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки стосується відповідальності за порушення грошового зобов`язання, однак спірний пункт договору стосується прострочення поставки продукції, що є негрошовим зобов`язанням.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 11 березня 2021 року скасував рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2020 року, ухвалив нове рішення, яким задовольнив позов: визнав недійсним пункт 8.6. договору про закупівлю згідно з "ДК 021:2015 код 34140000-0 Великовантажні мототранспортні засоби (пожежно-рятувальні автомобілі для пожежогасіння і проведення рятувальних робіт)" № 21-5/7 від 16 травня 2018 року. Стягнув з Державної служби України з надзвичайних ситуацій на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова компанія "Пожмашина" 1 762,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви та 2 643,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що передбачена спірним пунктом 8.6. договору плата за користування чужими грошовими коштами, враховуючи встановлений сторонами спосіб її обчислення (за кожен день прострочення виконання зобов`язання) за своєю правовою природою є пенею, а не платою за користування чужими коштами, яка згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18, обчислюється у відсотках річних. З огляду на викладене суд дійшов висновку про те, що пункти 8.2. та 8.6. договору всупереч статті 61 Конституції України фактично передбачають двічі однакову міру відповідальності таку, як пеня, що є підставою для визнання недійсним пункту 8.6. договору.

Позиція Верховного Суду

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, здійснивши розгляд касаційної скарги, дослідивши наведені відповідачем у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції у справі № 910/14180/18, доводи позивача, зазначені у відзиві на касаційну скаргу вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а саме: оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду - залишенню в силі з огляду на таке.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин першої - третьої, п`ятої та шостої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як на підстави недійсності пункту 8.6. укладеного між сторонами у справі договору про закупівлю № 21-5/7 від 16 травня 2018 року позивач послався на те, що цей пункт договору передбачає відповідальність у вигляді стягнення пені за порушення строків поставки продукції, яка вже передбачена в іншому пункті договору - пункті 8.2., що свідчить про те, що договір всупереч статті 61 Конституції України передбачає подвійну відповідальність Постачальника.

Як встановили суди попередніх інстанцій умови щодо відповідальності сторін містяться у розділі VIII договору.

Згідно з пунктом 8.2. договору за порушення строків виконання зобов`язання Постачальник сплачує на користь Замовника пеню у розмірі 0,1% вартості продукції, з якої допущено прострочення виконання, за кожен день прострочення, а за прострочення понад 30 днів - постачальник додатково сплачує штраф у розмірі 7% від вартості поставленої продукції.

Відповідно до пункту 8.6. договору за користування коштами у разі несвоєчасної поставки продукції Постачальник сплачує Замовнику 0,1% від суми попередньої оплати за кожен день від дня, коли продукція мала бути передана замовнику, до дня фактичної передачі продукції або повернення суми попередньої оплати.

Апеляційний господарський суд, задовольняючи позов у цій справі дійшов висновку про те, що передбачена спірним пунктом 8.6. договору плата за користування чужими грошовими коштами, враховуючи встановлений сторонами спосіб її обчислення (за кожен день прострочення виконання зобов`язання) за своєю правовою природою є пенею, а не платою за користування чужими коштами.

При цьому суд апеляційної інстанції в обґрунтування своєї позиції послався на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18.

Як вбачається об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18 зробила висновки щодо застосування статей 536, частини третьої статті 693 та частини другої статті 625 Цивільного кодексу України при визначенні правової природи передбаченої договором плати за користування чужими грошовими коштами. Згідно з цими висновками правова природа передбаченої договором плати за користування чужими грошовими коштами визначається в залежності від встановленого сторонами у договорі способу обчислення такої плати.

Також об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у зазначеній постанова зробила такі висновки:

- частина друга статті 625 Цивільного кодексу України передбачає можливість визначення розміру процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом, передбаченим договором, та обмеження свободи сторін в укладенні договору на предмет визначення іншої методики нарахування процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами згідно із статтями 693, 536 та 625 Цивільного кодексу України;

- проценти за користування чужими грошовими коштами, які за умовами укладеного між сторонами у справі договору поставки нараховуються за кожен день прострочення виконання зобов`язання, за своєю правовою природою, ураховуючи спосіб їх обчислення за кожен день прострочення, підпадають під визначення пені.

Колегія суддів Касаційного господарського суду Вронська Г. О., Кібенко О. Р., Студенець В. І. ухвалою від 28 вересня 2021 року передала справу № 910/14180/18 разом із касаційною скаргою Державної служби України з надзвичайних ситуацій на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 березня 2021 року на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини другої статті 302 Господарського процесуального кодексу України, а саме: з підстави необхідності відступу від висновку Верховного Суду щодо застосування статті 536, частини другої та третьої статті 692, частини третьої статті 693 та частини другої статті 625 Цивільного кодексу України стосовно способу обчислення процентів за користування грошовими коштами, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18 що був врахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у цій справі.

Як на підставу відступу від цього висновку Верховного Суду колегія суддів Касаційного господарського суду послалася на наявність правової позиції щодо способу встановлення плати за користування чужими коштами (позикою), викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі №149/1499/18.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 28 вересня 2021 року у цій справі про передачу справи № 910/14180/18 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з посиланням на зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 25 травня 2021 року у справі №149/1499/18, в обґрунтування необхідності відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18, зазначила про те, що будь-яка визначена сторонами у договорі сума оплати за кожен день користування позикою або чужими грошима у процентному відношенні завжди може бути перетворена саме у річні проценти методом математичного розрахунку, оскільки кількість днів у календарному році є сталою, а положення статті 536 Цивільного кодексу України, які є диспозитивними, не можуть обмежувати сторін у способі розрахунку процентів залежно від їх волевиявлення (за один день чи за календарний рік), оскільки будь-який з таких способів розрахунку дозволяє визначити шляхом простої арифметичної дії розмір процентів за один рік, за наявності такої потреби.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, перевіривши доводи, наведені колегією суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 28 вересня 2021 року у цій справі № 910/14180/18 в обґрунтування наявності підстав для відступу від зазначених висновків Верховного Суду, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18, дослідивши наявність підстав для відступу від зазначених висновків Верховного Суду, погоджується з колегією суддів Касаційного господарського суду про наявність підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3 та частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга та третя статті 6 Цивільного кодексу України).

Наведені положення закону визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором. За змістом частини третьої статті 6 Цивільного кодексу України сторони у договорі на власний розсуд можуть урегулювати у договорі відносини, диспозитивно врегульовані в актах цивільного законодавства та не можуть відступати від імперативних його положень.

Як правильно встановив місцевий господарський суд укладений між сторонами у справі договір про закупівлю № 21-5/7 від 16 травня 2018 року за своєю правовою природою є договором поставки.

Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За загальним правилом покупець проводить оплату після передачі продавцем товару, передбаченого договором купівлі-продажу (поставки). Проте сторони у договорі можуть встановити інший порядок оплати, зокрема передбачити попередню оплату товару.

Як встановили суди попередніх інстанцій сторони у договорі про закупівлю № 21-5/7 від 16 травня 2018 року передбачили порядок розрахунків на умовах здійснення Замовником поетапної передоплати за кожну партію продукції.

Можливість проведення попередньої оплати товару, правила, пов`язані зі здійсненням такої оплати, передбачені статтею 693 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 1057 Цивільного кодексу України договором, виконання якого пов`язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом.

До комерційного кредиту застосовуються положення статей 1054 - 1056 цього Кодексу, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне зобов`язання, і не суперечить суті такого зобов`язання.

Отже договором на покупця може покладатися обов`язок здійснення попередньої оплати товару, тобто оплати до його передання продавцем. При цьому договір купівлі-продажу (поставки), який містить обов`язок продавця щодо попередньої оплати, є різновидом комерційного кредиту, що передбачений статтею 1057 Цивільного кодексу України. У даному випадку покупець здійснює кредитування продавця, а попередня оплата фактично є сумою кредиту (позики).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге абзацу першого частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.

За користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (стаття 536 Цивільного кодексу України).

Отже закон, зокрема положення статті 536, частини третьої статті 693, частини першої статті 1054, частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України у їх сукупності, передбачає можливість для покупця нарахування на суму сплаченої ним продавцю попередньої оплати процентів за користування грошовими коштами, що узгоджується із загальним правилом про оплатний характер позики. Порушення продавцем обов`язку щодо передачі товару, який був попередньо оплачений, надає покупцеві можливість стягнути з продавця проценти за користування чужими грошовими коштами.

За своєю правовою природою проценти є винагородою (платою) за користування грошовими коштами. Натомість неустойка є видом забезпечення виконання зобов`язання та за своєю правовою природою є штрафною санкцією, яка може застосовуватись до боржника у разі порушення ним зобов`язання.

Отже передбачені статтею 536 та частиною третьої статті 693 Цивільного кодексу України проценти мають зовсім іншу правову природу, ніж неустойка (пеня, штраф), виступають способом захисту прав та інтересів покупця який, здійснивши оплату продукції на умовах попередньої її оплати набув також статусу кредитора за договором по відношенню до продавця до моменту передання йому такої продукції. При цьому до моменту пред`явлення покупцем вимоги до продавця про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, користування продавцем грошовими коштами попередньої оплати як сумою позики буде вважатися правомірним, на які покупець як кредитор може правомірно нараховувати проценти за користування. Натомість після пред`явлення покупцем продавцю такої вимоги (про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України) за умови непоставки продавцем покупцю товару та неповернення суми попередньої оплати у продавця виникає грошове зобов`язання з повернення суми попередньої оплати, а користування продавцем цими коштами буде неправомірним. У такому випадку покупець втрачає право на нарахування продавцю на суму цих коштів процентів, передбачених частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, та разом з цим набуває право на нарахування та стягнення з продавця процентів, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, що нараховуються внаслідок прострочення боржником (у даному випадку - продавцем) грошового зобов`язання (з повернення попередньої оплати) та які є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима.

Наведені висновки узгоджуються та відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах Великої Палати Верховного суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, а також у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2020 року у справі № 916/4693/15.

З огляду на різну правову природу проценти, передбачені частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, не можуть бути ототожнені з неустойкою та процентами, передбаченими частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Крім того Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає, що правова природа передбаченої договором плати за користування чужими грошовими коштами не залежить від встановленого сторонами у договорі способу обчислення такої плати.

Передбачене статтею 536, частиною третьою статті 693, частиною першою статті 1048, частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України право сторін на встановлення плати за користування грошовими коштами (попередньою оплатою, позикою) з урахуванням положень статті 6 та частини першої статті 627 Цивільного кодексу України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати.

Зазначений висновок відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у пункті 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18.

Як правильно встановив місцевий господарський суд у спірному пункті 8.6. договору сторони встановили такий розмір процентів - 0,1 % від суми попередньої оплати за кожен день прострочення поставки продукції до дня фактичного передання продукції покупцеві або повернення суми попередньої оплати, що повністю відповідає положенням, закріпленим, зокрема у статті 536, частині третій статті 693 Цивільного кодексу України.

При цьому Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає про те, що виходячи із свободи визначення умов договору відповідно до статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони мають право викласти умови договору, зокрема і щодо способу обчислення процентів за користування грошовими коштами (за один день чи за календарний рік), на власний розсуд у спосіб, який є найбільш зрозумілим та прийнятним саме для них.

Положення, закріплені у статті 536, частині третій статті 693 Цивільного кодексу України, є диспозитивними, а тому не можуть обмежувати сторін у визначенні способу проведення розрахунку процентів залежно від їх волевиявлення (за один день чи за календарний рік), оскільки будь-який з таких способів розрахунку, враховуючи сталу та загальновідому кількість днів у календарному році, дозволяє визначити шляхом простої арифметичної дії розмір процентів за один рік (чи навпаки за один день), за наявності такої потреби при тлумаченні змісту правочину.

Враховуючи те, що кількість днів у календарному році є сталою та загальновідомою, визначений у такий погоджений сторонами спосіб (за кожен день прострочення) розмір цих процентів завжди може бути перетворений у річні проценти методом математичного розрахунку, про що правильно зазначила колегія суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 28 вересня 2021 року у цій справі № 910/14180/18 про передачу справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

При цьому Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду враховує те, що місцевий господарський суд встановив, що встановлений спірним пунктом 8.6. договору розмір процентів - 0,1% від суми попередньої оплати за кожен день прострочення поставки продукції фактично складає 36,5 % річних у невисокосний рік або 36,6% річних у високосний рік.

Отже визначення сторонами у спірному пункті 8.6. договору обчислення процентів за користування грошовими коштами (попередньою оплатою, позикою) у спосіб за один календарний день, а не за календарний рік, не змінює правову природу таких процентів.

Наведене вище є підставою для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18.

Відступ від висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18, які були враховані судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у цій справі та покладені в основу оскаржуваної постанови, є підставою для скасування цієї постанови Північного апеляційного господарського суду від 11 березня 2021 року. Врахувавши такі висновки, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що передбачена спірним пунктом 8.6. договору плата за користування чужими грошовими коштами, враховуючи встановлений сторонами спосіб її обчислення (за кожен день прострочення виконання зобов`язання) за своєю правовою природою є пенею. Як наслідок помилковим є також і висновок суду про те, що пункти 8.2. та 8.6. договору всупереч статті 61 Конституції України фактично передбачають двічі однакову міру відповідальності таку, як пеня, що є підставою для визнання недійсним пункту 8.6. договору.

Натомість місцевий господарський дійшов правильного висновку про те, що спірний пункт договору не суперечить положенням статті 61 Конституції України, оскільки передбачає інший вид відповідальності, ніж той, що встановлений пунктом 8.2. договору, а саме: передбачає нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами, передбачених статтею 536 та частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, що не мають характеру штрафних санкцій.

Також суд дійшов правильного висновку про те, що частина друга статті 625 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки стосується відповідальності за порушення грошового зобов`язання, однак спірний пункт договору стосується прострочення поставки продукції, що є негрошовим зобов`язанням.

З огляду на викладене висновки місцевого господарського суду є такими, що зроблені з правильним застосуванням та тлумаченням норм матеріального права, є правильними та обґрунтованими.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивач не довів обставини невідповідності спірного пункту 8.6. договору вимогам закону та підстави для визнання недійсним зазначеного пункту договору відсутні.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Згідно зі статтею 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З огляду на те, що рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2020 року ухвалене з правильним застосуванням та з дотриманням норм матеріального та процесуального права, є обґрунтованим та відповідає закону, місцевий господарський суд дійшов правильних висновків про недоведеність позивачем обставин невідповідності пункту 8.6. договору вимогам закону та відсутність підстав для визнання недійсним зазначеного пункту договору, а оскаржувана постанова апеляційного господарського суду прийнята з неправильним застосуванням та порушенням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку про те, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 11 березня 2021 року підлягає скасуванню, а рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2020 року слід залишити в силі.