Позивач позичив кошти відповідачеві, від якого отримав боргову розписку. У визначений термін позичальник борг не повернув, а попросив про надання додаткового часу. Тоді сторони узгодили нові умови договору позики: встановили терміном повернення позики 30 червня 2015 року, позичальник визнав заборгованість і зобов`язався до визначеної дати повернути як позику, так і плату за користування нею, визначену у твердій сумі (не у процентному відношенні до суми позики). Для підтвердження зобов`язань позичальник видав позикодавцеві нову боргову розписку. Проте кошти так і не повернув.
2. Позикодавець звернувся до суду з вимогами про стягнення з позичальника: а) основної суми боргу; б) визначеної у твердій сумі плати за користування позикою за період до 30 червня 2015 року; в) процентів у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з 30 червня 2015 року, до 31 травня 2018 року включно; г) трьох процентів річних від простроченої суми за той самий період; ґ) інфляційних втрат за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно.
3. Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги: стягнув із позичальника суму позики, розраховані з огляду на цю суму інфляційні втрати та три проценти річних; відмовив у стягненні визначеної у твердій сумі плати за користування позикою (оскільки можливість установлення такої плати не передбачає закон), процентів у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України (бо закон забороняє стягувати такі проценти після настання терміну повернення позики), а також інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих на суму, що перевищувала розмір позики. Це судове рішення позикодавця не влаштувало. Він подав апеляційну скаргу на рішення місцевого суду у частині тих вимог, у задоволенні яких останній відмовив. Апеляційний суд підтримав висновки суду першої інстанції.
4. Позикодавець поскаржився до Верховного Суду на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо принципу свободи договору та помилково виснували, що плату за користування позикою не можна встановити у твердій сумі. Крім того, просив відступити від висновків Верховного Суду щодо неможливості нарахувати проценти за користування позикою після спливу строку, на який її надали. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з цих підстав і передав справу для продовження розгляду до Великої Палати. Вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України про те, що сторони у договорі не можуть обрати спосіб оплати за користування позикою інший, ніж у процентному відношенні до суми боргу.
5. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на два ключові питання: 1) чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі? 2) чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики і після цього? Вирішила, що відповідь на перше питання - «так», а на друге - «ні». Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(2.1) Щодо стягнення визначеної у твердій сумі плати за користування позикою
18. Невиконання відповідачем зобов`язання з повернення разом із сумою позики плати за користування нею, яку сторони у договорі встановили не у процентному співвідношенні до суми позики, стало однією з підстав позову. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн такої плати, оскільки згідно зі статтею 1048 ЦК України така плата встановлюється лише у вигляді процентів від суми позики, а не у твердій сумі. Перед Великою Палатою Верховного Суду постало питання про те, чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі. З огляду на загальнодозвільний принцип правового регулювання та принцип свободи договору відповідь на це питання - позитивна.
19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (частина перша статті 19 Конституції України).
20. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
21. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга та третя статті 6 ЦК України). Ці приписи визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором. За змістом частини третьої статті 6 ЦК України сторони у договорі на власний розсуд можуть урегулювати у договорі відносини, диспозитивно врегульовані в актах цивільного законодавства та не можуть відступати від імперативних його положень.
22. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (абзац перший частини першої статі 1046 ЦК України).
23. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге абзацу першого частини першої статті 1048 ЦК України).
24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що за договором позики відповідач отримав від позивача у борг 550 000,00 грн, а повернути зобов`язався як цю суму, так і 300 000,00 грн плати за користування позикою. Це підтверджує розписка від 25 грудня 2014 року, яку дослідили суди. Проте вони відмовили у задоволенні вимоги про стягнення такої плати, оскільки вважали, що на підставі статті 1048 ЦК України її можна встановити у вигляді саме процентів на суму позики, а не у твердій сумі.
25. Позивач у касаційній скарзі вказав, що, на його думку, сторони на власний розсуд можуть встановити спосіб визначення плати за користування позикою (у процентному відношенні до суми позики чи у твердій сумі). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо сторони встановили плату за користування позикою у процентному відношенні до суми позики, то це дозволяє обчислити розмір такої плати у твердій сумі на час, коли цю плату слід внести. Якщо ж сторони встановили таку плату у твердій сумі на час, коли її слід внести, то це дозволяє зробити зворотний розрахунок і визначити розмір плати за користування позикою у процентному відношенні до суми позики. Отже, способи визначення такої плати у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій помилково відмовили позивачевіу стягненні 300 000,00 грн плати за користування позикою, встановленої сторонами договору позики.
26. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, за обставинами якої позикодавець просив стягнути з позичальника суму позики, процентів за користування нею, інфляційні втрати та три проценти річних, Верховний Суд України сформулював декілька висновків: щодо відмінностей договору позики та кредитного договору; щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України; щодо способу встановлення плати за користування позикою; щодо виконання зобов`язання належними сторонами або уповноваженими ними особами; щодо валюти виконання грошового зобов`язання за договором позики у разі, коли позика була в іноземній валюті (від останнього висновку Велика Палата Верховного Суду відступила у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
27. За змістом висновку Верховного Суду України про спосіб встановлення плати за користування позикою передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення такої плати з урахуванням приписів статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, зокрема встановлення плати у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу.
30. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висловленим в ухвалі від 24 березня 2021 року у справі № 149/1499/18 аргументом Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що будь-яку визначену сторонами тверду суму оплати за користування позикою завжди можна математичним способом перетворити у проценти відносно суми боргу. Тому задля забезпечення єдності судової практики щодо застосування приписів частини першої статті 1048 ЦК України щодо визначення способу встановлення плати за користування позикою Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у відповідній частині.
31. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43)).
(2.2) Щодо стягнення процентів за користування позикою, визначених у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України
33. Позивач також просив стягнути проценти за користування позикою, які розрахував у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з дня настання терміну повернення позики (30 червня 2015 року), до 31 травня 2018 року. Суди попередніх інстанцій застосували висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, і відмовили у задоволенні цієї вимоги, бо позивач не міг нарахувати проценти за договором позики після настання терміну її повернення. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання про те, чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики, з висновком судів попередніх інстанцій загалом погоджується.
34. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (третє речення першого абзацу частини першої статті 1048 ЦК України). Тобто позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов (висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14).
35. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, щоправовідносини стосовно здійснення позикодавцем права на визначену договором плату за користування позикою за час, на який він її надав, та правовідносини щодо здійснення позикодавцем права на проценти внаслідок невиконання позичальником обов`язку повернути кошти до визначеного терміну є різними за змістом.
36. Як неодноразово зауважувала Велика Палата Верховного Суду, термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях: 1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; 2) прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 38) і від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (пункти 6.20-6.24)).
37. Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)). Підстав для відступу від цих висновків щодо застосування приписів ЦК України про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами немає.
38. З огляду на вказане позивач на підставі частини першої статті 1048 ЦК України не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період після настання терміну повернення позики (30 червня 2015 року), тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання відповідачем. Тому суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні цієї вимоги.
39. Крім того, як встановили суди попередніх інстанцій, сторони договору позики встановили розмір плати за користування нею у твердій сумі. Тому позивач не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України не тільки після настання терміну повернення позики, але і за останній день користування нею (30 червня 2015 року).
40. Велика Палата Верховного Суду критично оцінює доводи позивача у касаційній скарзі щодо правомірності стягнення відповідно до висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17, процентів за користування позикою після закінчення строку, на який позивач її надав. З тексту вказаних постанов неможливо достеменно встановити, про стягнення яких саме процентів просив позивач: за період правомірного користування позикою (встановлена у договорі плата за таке користування) чи за період неправомірного користування нею (проценти за прострочення виконання грошового зобов`язання).
(2.3) Щодо стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми боргу
41. У касаційній скарзі позивач вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково перерахували розмір інфляційних втрат і трьох процентів річних тільки від простроченої суми позики, не включивши до простроченого зобов`язання визначену у твердій сумі плату за користування позикою. Аналогічні доводи позивач вказав і у апеляційній скарзі (т. 2, а. с. 31). Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача погоджується.
42. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункт 26)).
43. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
44. Позивач просив стягнути інфляційні втрати за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно (у травні 2018 року індекс інфляції становив 100,00 %), а три проценти річних від простроченої суми боргу - за період з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно. Як встановили суди попередніх інстанцій на підставі другої розписки відповідача, 30 червня 2015 року - це термін повернення позики з платою за користування нею. Тому прострочення відповідача розпочалося не у цей день, а з наступного, тобто з 1 липня 2015 року. Саме з цього дня слід було розраховувати три проценти річних. З огляду на зазначене слід стягнути з відповідача 301 750,00 грн інфляційних втрат і 74 404,11 грн процентів річних, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити.
(3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(3.1) Щодо суті касаційної скарги
49. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року слід: 1) змінити у мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимоги про стягнення 429 920,89 грн процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України, виклавши відповідну частину рішень у редакції цієї постанови; 2) скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн плати за користування позикою й ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги; 3) скасувати у частині часткового задоволення вимоги про стягнення інфляційних втрат й ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги повністю - на суму 301 750,00 грн; 4) скасувати у частині часткового задоволення вимоги про стягнення трьох процентів річних й ухвалити нове рішення про часткове задоволення цієї вимоги на суму 74 404,11 грн, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити; 5) залишити без змін у частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача 550 000,00 грн позики.
(4) Висновок щодо застосування норм права
64. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге частини першої статті 1048 ЦК України).
65. Способи визначення плати за користування позикою у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним.
_03_03.png)
