У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ковельська ОТБ» (далі - ТОВ «Ковельська ОТБ»), третя особа - Ковельська районна рада, про припинення права постійного користування земельною ділянкою шляхом визнання недійсним державного акта на право постійного користування землею.
Свої вимоги позивач обґрунтувала тим, що вона постійно проживає у місті Ковелі Волинської області та є членом територіальної громади міста. Їй стало відомо, що відповідно до витягу з Державного земельного кадастру Ковельській оптово-торговій базі Волинської облспоживспілки на праві постійного землекористування належить земельна ділянка площею 3,95 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Право землекористування здійснюється на підставі державного акта на право постійного користування землею, виданого на підставі рішення Ковельської районної ради від 21 лютого 1995 року № 33-11. Вказує також, що Ковельська оптово-торгова база Волинської облспоживспілки припинила свою діяльність як юридична особа 19 грудня 2018 року, її правонаступником є ТОВ «Ковельська ОТБ».
Крім того, позивач зазначає, що відповідно до інформаційної довідки з реєстру прав власності на нерухоме майно на вказаній земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомого майна: приміщення контори, площею 524,0 кв. м, право власності на яку набуто 07 лютого 2016 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Агро-В», та об`єкти нерухомого майна ТОВ «Ковельська ОТБ», право власності на які набуто 03 квітня 2017 року, 24 липня 2018 року та 30 липня 2018 року.
ОСОБА_1 вважає, що суб`єкти господарської діяльності, які набули права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , не можуть володіти землею на праві постійного користування, а зобов`язані оформити право користування землею в інший спосіб, зокрема, придбавши землю у власність чи уклавши договір оренди землі. Водночас позивач звертає увагу на те, що відповідач є платником єдиного податку, а тому звільнений від обов`язку нарахування, сплати, подання податкової звітності на майно (в частині земельного податку), в зв`язку з чим, на думку позивача, використання спірної земельної ділянки в комерційних цілях, без сплати земельного податку, порушує інтереси територіальної громади міста Ковеля та, зокрема, позивача, яка є членом цієї громади.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила суд припинити ТОВ «Ковельська ОТБ» право постійного користування земельною ділянкою площею 3,95 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, виданого на підставі рішення Ковельської районної ради від 21 лютого 1995 року № 33-11 Ковельській оптово-торговій базі контори «Облкооплісбудторг» Волинської облспоживспілки, та стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати.
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем права позивача порушені не були.
Додатковим рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2020 року задоволено частково заяву ТОВ «Ковельська ОТБ» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат у справі. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Ковельська ОТБ» 5 000,00 грн судових витрат, пов`язаних із наданням професійної правничої допомоги.
Додаткове рішення суду першої інстанції обумовлено тим, що 09 грудня 2019 року до початку судових дебатів у справі директором ТОВ «Ковельська ОТБ» подано до суду заяву про подання відповідачем протягом п`яти днів після ухвалення рішення доказів сплати судових витрат, пов`язаних із професійною правничою допомогою. 28 лютого 2020 року до суду надійшла заява представника відповідача про стягнення з позивача на користь ТОВ «Ковельська ОТБ» витрат на професійну правничу допомогу в сумі 11 125,00 грн. На підтвердження понесених витрат у вказаному розмірі надано суду відповідні письмові підтвердження.
Ураховуючи зміст заяв відповідача по суті, складність справи, час, затрачений представником відповідача в судових засіданнях, їх кількість, суд першої інстанції дійшов висновку, що визначений розмір оплати є дещо завищеним та не є співмірним обсягу наданих послуг, а відтак суд вказав, що справедливим та виваженим є стягнення з позивача витрат на правничу допомогу в сумі, що становить 5 000,00 грн.
Постановою Волинського апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Колегія суддів апеляційного суду погодилась із висновками суду першої інстанції про те, що відповідачем будь-які права позивача порушені не були, оскільки такі висновки відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з дотриманням вимог закону, доводи апеляційної скарги, на думку апеляційного суду, не впливають на правильність рішення суду першої інстанції, яке постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування немає.
Додатковою постановою Волинського апеляційного суду від 14 липня 2020 року задоволено частково заяву ТОВ «Ковельська ОТБ». Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Ковельська ОТБ» 6 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Приймаючи додаткову постанову, апеляційний суд зазначив, що постановляючи судове рішення у справі від 16 червня 2020 року, ним не вирішено питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, а саме витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката, а тому, врахувавши обсяг наданих адвокатом послуг і виконаних ним робіт та їх вартість, колегія суддів дійшла висновку про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000,00 грн.
Позиція Верховного Суду
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
Щодо суті спору
Кожна особа, як передбачає частина перша статті 4 ЦПК України, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частина перша статті 15 ЦК України визначає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Згідно зі статтею 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Аналогічні норми права закріплені і в ЗК України. Так, згідно з пунктом «г» частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Окрім цього, за приписами частини другої статті 152 ЗК України лише власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).
Стаття 378 ЦК України передбачає, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (частина перша статті 92 ЗК України).
За змістом статей 125, 126 ЗК України право власності, постійного користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації цих прав та оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Статтею 141 ЗК України визначено чіткий перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою, а саме: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.
Верховний Суд України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі № 6-84цс14 висловив правову позицію, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, урахувавши зміст позовних вимог ОСОБА_1 , той факт, що розпорядження голови районної ради та рішення районної ради, на підставі яких виданий державний акт на право постійного користування ТОВ «Ковельська ОТБ» спірною земельною ділянкою, є чинними та не скасовані, прийнявши до уваги, що позивач повинна мати необхідний обсяг прав та обов`язків щодо володіння та користування спірною земельною ділянкою для того, щоб звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, а заінтересованість особи, за ініціативи якої при подачі відповідного позову можуть буть скасовані акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Аргументи позивача є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу оскаржуваного рішення на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси позивача, а це свідчить про відсутність предмету захисту у суді.
Окрім цього, позивач просила припинити право відповідача на постійне користування спірною земельною ділянкою шляхом визнання недійсним державного акта, хоча закон не передбачає такої підстави для припинення права користування землею, на що суди попередніх інстанцій також правильно звернули увагу.
Отже, доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм статей 92, 120, 140, 141 ЗК України, статті 377 ЦК України чи правильне обрання позивачем способу захисту права та законного інтересу при подачі позову не знайшли свого підтвердження.
З огляду на встановлену судом відсутність порушення прав позивача з боку відповідача та положення про те, що стороною цього спору не може бути будь-який член територіальної громади, відхиляються доводи касаційної скарги заявника про те, що ТОВ «Ковельська ОТБ» (його попередник) не може мати у постійному користуванні землю і зобов`язане оформити право користування нею в інший спосіб, а також те, що позивач є членом територіальної громади м. Ковель, тобто носієм прав члена цієї територіальної громади, відповідно, на її думку, мала право на звернення до суду.
Посилання заявника на порушення судами правових позицій, зазначених у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 916/2459/18 та від 22 січня 2020 року у справі № 682/3063/18, не приймаються, оскільки обставини перерахованих справ відрізняються від цієї справи, що переглядається в касаційному порядку, зокрема у справі № 916/2459/18 товариство звернулося до міської ради з позовом про визнання його права користування земельною ділянкою припиненим через припинення його права власності на нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці, якою він фактично не користується, а у справі № 982/3063/18 позивач в межах адміністративного судочинства звернувся до сільської ради з позовом про скасування її рішень щодо добровільного об`єднання територіальних громад, тобто у жодній з цих справ не йдеться про позов фізичної особи до юридичної особи щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою шляхом визнання недійсним державного акта на право постійного користування землею. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновку судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги щодо суті спору ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права, не можуть бути підставами для скасування постановленого у справі рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Отже, оскаржувані судові рішення прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції
Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
Відповідно до статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України)
3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
Велика Палата Верховного Суду також вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Частково задовольняючи заяву ТОВ «Ковельська ОТБ» та стягуючи на його користь із позивача 6 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд врахував обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних ним робіт, їх вартість, з чим також погоджується колегія суддів.
Доводи заявника про те, що стороною відповідача не доведено належним чином розумність, реальність та співмірність розміру судових витрат на професійну правову допомогу, який був нею заявлений, не надано доказів, в яких були б перераховані належним чином точний обсяг послуг, наданих під час розгляду цієї справи, чи підтверджували те, що представник відповідача надав конкретний ряд послуг, який він оцінює в певну конкретну суму, де мав би знаходитися деталізований розгорнутий аналіз наданих послуг та їхня вартість, спростовуються матеріалами справи (а. с. 151, 233 т. 1, а. с. 8-13 т. 2). Твердження позивача про протилежне зводиться до переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Судом касаційної інстанції також враховано, що матеріали справи не містять заперечення чи клопотання позивача про зменшення витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката в суді апеляційної інстанції.
Витрати на професійну правничу допомогу в присудженому апеляційним судом розмірі (6 000,00 грн) є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді апеляційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, підстав для зменшення розміру суми цих витрат у суду немає.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань, тому відсутність посилання в тексті оскаржуваної додаткової постанови апеляційного суду на конкретний перелік документів, наданих відповідачем на підтвердження витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката в суді апеляційної інстанції, не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та не відміняє правильних за своєю суттю висновків апеляційного суду.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування постановленого у справі судового рішення.
_03_03.png)
