Мотиви Суду
думку, застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень ст. 49 КК та звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 125 КК у зв`язку із закінченням строків давності, об`єднана палата Верховного Суду виходить з наступного.
З аналізу законодавства, що регулює питання закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, слідує, що строк давності - це передбачений ст. 49 КК певний проміжок часу з дня вчинення кримінального правопорушення, що визначено в обвинувальному акті та встановлено судом, і до дня набрання вироком законної сили, закінчення якого є підставою для звільнення особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, від кримінальної відповідальності.
Вказаною нормою встановлено строки давності з огляду на тяжкість вчиненого кримінального правопорушення відповідно до класифікації, визначеної приписами ст. 12 КК, після закінчення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності; підстави такого звільнення; правила обчислення перебігу строків давності, його відновлення, зупинення і переривання.
Відповідно до приписів п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, ч. 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК, якщо під час здійснення судового провадження за обвинувальним актом, сторона кримінального провадження звернеться до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, суд має невідкладно розглянути таке клопотання, та у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, і за наявності згоди особи на її звільнення на підставі спливу строків давності, закрити кримінальне провадження, звільнивши таку особу від кримінальної відповідальності.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що органом досудового розслідування ОСОБА_2 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, яке було скоєне ним 19 червня 2015 року.
Під час розгляду кримінального провадження судом першої інстанції захисник Усенко Ю. Д. у судовому засіданні звернувся до суду з клопотанням про звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, оскільки з моменту вчинення останнім кримінального правопорушення сплило понад 4 роки. Обвинувачений вказане клопотання підтримав та просив його задовольнити.
Суд першої інстанції 5 травня 2020 року постановив ухвалу, якою звільнив ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 125 КК на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності та закрив кримінальне провадження щодо нього.
Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, потерпіла ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою до Запорізького апеляційного суду, який ухвалою від 1 вересня 2020 року ухвалу суду першої інстанції щодо ОСОБА_2 залишив без зміни.
На час вчинення ОСОБА_2 кримінального правопорушення та постановлення місцевим судом ухвали, положення ст. 12 КК та ст. 49 КК діяли в редакції Законів № 4025-VI від 15 листопада 2011року та № 1183-VIIвід 8 квітня 2014 року відповідно.
На час перегляду 1 вересня 2020 року в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, положення вказаних статей зазнали змін та діяли в редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.
Кримінальне правопорушення, у скоєнні якого обвинувачувався ОСОБА_2 , згідно з нормами ст. 12 КК (в редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) є кримінальним проступком, за вчинення якого передбачено покарання у виді штрафу від п`ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадських робіт на строк від ста п`ятдесяти до двохсот сорока годин або виправних робіт на строк до одного року, або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років.
Відповідно до положень ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили: минули зазначені у законі строки (два роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; три роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років; п`ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого у п. 2 цієї частини; десять років - у разі вчинення тяжкого злочину; п`ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину); протягом вказаних строків особа не вчинила нового злочину, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років (перебіг давності не перерваний); особа не ухилялася від досудового слідства або суду (перебіг давності не зупинявся); законом не встановлено заборону щодо застосування давності до вчиненого особою злочину.
Разом з тим, згідно з ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п`ятнадцять років, а з часу вчинення кримінального проступку - п`ять років.
В досліджуваному випадку після внесення змін до вказаних статей мало місце поліпшення становища особи ОСОБА_2 порівняно із попередніми редакціями ст. 12 КК та ст. 49 КК, що були чинними на час скоєння ним кримінального правопорушення, у зв`язку з цим у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_2 є підстави для застосування положень ч. 1 ст. 5 КК щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі.
Тому, за умови відсутності факту ухилення ОСОБА_2 від слідства або суду, строк давності для звільнення його від кримінальної відповідальності згідно з приписами ч. 1 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) становить три роки з дня вчинення ним кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, і до дня набрання вироком законної сили.
Проте, у разі підтвердження факту умисного вчинення ОСОБА_2 будь-яких дій, спрямованих на ухилення від слідства або суду, відповідно до вимог ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) такий строк для нього становить п`ять років з часу вчинення інкримінованого кримінального проступку.
Для застосування зазначеної норми обов`язково має бути підтверджено факт ухилення особи від досудового слідства або суду, що є обставиною, яка виключає благополучне закінчення строків давності, і зупиняє диференційований строк, передбачений ч. 1 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року). При цьому час, який минув із дня вчинення кримінального правопорушення до дня, коли особа почала ухилятися від слідства або суду, не втрачає свого значення, а зберігається і зараховується до загального строку давності, що продовжує спливати. Тобто, у цьому випадку закон передбачає загальний строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від слідства чи суду оскільки факт свідомого ухилення особи від відповідальності свідчить про те, що вона все ще є суспільно небезпечною, тож це зумовлює необхідність більш суворого підходу до неї при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності.
Відповідно до усталеної судової практики під ухиленням від слідства або суду з погляду застосування ст. 49 КК слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, що змушує правоохоронні органи вживати заходи, спрямовані на розшук і затримання правопорушника (нез`явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо). Зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо певної особи, обізнаної про те, що стосовно неї проводиться слідство. При з`ясуванні, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінально процесуальний статус особи, що вчинила злочин. Це має бути особа, яка в установленому порядку визнана підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов`язана з`являтись до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов`язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов`язку.
Разом з цим, положення ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) можуть розумітися неоднозначно. Недостатньо конкретний нормативний зміст цих положень обумовлений перш за все тим, що на початку другого речення вказаної норми вжите словосполучення «У цих випадках», а на початку третього - «У цьому разі».
Не викликає сумніву, що вживання словосполучення «У цих випадках» у другому реченні поєднує між собою ситуації, передбачені першим і другим реченнями (положеннями) ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року). Таке поєднання означає: ухилення особи від досудового розслідування або суду має своїм наслідком зупинення перебігу давності; перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання.
Водночас нормативний зміст другого речення (положення) зазначеної норми не містить конкретної вказівки щодо строків давності, на які необхідно орієнтуватись після відновлення її перебігу.
Вживання словосполучення «У цьому разі» у третьому реченні (положенні) ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) в свою чергу поєднує між собою ситуації, передбачені усіма трьома її реченнями (положеннями). При цьому таке поєднання не несе в собі елементу невизначеності оскільки встановлені у третьому реченні строки давності не можуть розглядатись як диференційовані.
Проаналізувавши вказані норми закону України про кримінальну відповідальність, об`єднана палата виходить з такого кримінально-правового змісту ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року): ухилення особи від досудового розслідування або суду має своїм наслідком зупинення перебігу давності; перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання; у разі ухилення особи від досудового розслідування або суду і наступного її з`явлення із зізнанням чи затримання - встановлені ч. 1 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) диференційовані строки давності до уваги не беруться; щодо такої особи застосовуються визначені ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) загальні строки давності - п`ять років у разі вчинення нею кримінального проступку і п`ятнадцять років - у раз вчинення нею злочину будь-якого ступеня тяжкості.
За матеріалами справи 27 травня 2017 року слідчим було складено повідомлення про підозру ОСОБА_2 у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, яке останній отримав 5 січня 2018 року.
11 липня 2017 року постановою старшого слідчого було зупинено досудове розслідування у зв`язку з тим, що підозрюваний переховувався від органів досудового слідства з метою ухилення від кримінальної відповідальності, його місцезнаходження не було відоме і його було оголошено в розшук.
5 січня 2018 року ОСОБА_2 самостійно прибув до Токмацького ВП Пологівського ВП ГУНП в Запорізькій області, тому постановою слідчого було відновлено досудове розслідування. Однак вказаний проміжок часу з 11 липня 2017 року по 5 січня 2018 року не може свідчити про ухилення ОСОБА_2 від слідства, оскільки в цей період останній не був належним чином повідомлений про підозру.
Разом з цим, 6 червня 2018 року досудове розслідування було знову зупинено у зв`язку з тим, що підозрюваний переховувався від органів досудового слідства з метою ухилення від кримінальної відповідальності, його місцезнаходження не було відоме і його було оголошено в розшук, яке потім постановою слідчого від 17 квітня 2019 року було відновлено так як встановлено місцезнаходження підозрюваного.
Так як 5 січня 2018 року ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про підозру, то йому було відомо про свій процесуальний статус, його обов`язок з`являтись до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Однак не зважаючи на це він залишив територію України, а тому вказані дії свідчать про умисне ухилення ОСОБА_2 від слідства у період з 6 червня 2018 року по 17 квітня 2019 року, тобто перебіг диференційованого строку давності зупинився, при цьому продовжив спливати загальний строк.
Проте, вирішуючи питання про закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_2 у зв`язку із закінченням строків давності, суд першої інстанції, перевіривши передбачені ст. 49 КК підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності, встановивши факт умисного вчинення ОСОБА_2 дій, спрямованих на ухилення від слідства, дійшов висновку про необхідність звільнення останнього від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 125 КК на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК (у редакції Закону № 1183-VII від 8 квітня 2014 року) оскільки з дня вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення минуло понад три роки. Вказане призвело до неправильного застосування судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування ч. 2 ст. 49 КК.
Переглядаючи ухвалу Токмацького районного суду Запорізької області від 5 травня 2020 року за апеляційною скаргою потерпілої ОСОБА_1 , апеляційний суд не дав належної оцінки доводам потерпілої, не виправив помилки, допущеної судом першої інстанції, та необґрунтовано залишив рішення місцевого суду без зміни. При цьому суд апеляційної інстанції також не застосував відносно ОСОБА_2 положення ч. 1 ст. 5 КК щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі дії, а саме ст. 12 КК та ст. 49 КК.
Оскільки судом першої інстанції встановлено факт умисного ухилення ОСОБА_2 від слідства у період з 6 червня 2018 року по 17 квітня 2019 року, тому строк давності для звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 125 КК згідно з вимогами ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) становить п`ять років з часу вчинення інкримінованого кримінального проступку. При цьому суд обґрунтовано дійшов висновку про відсутність в матеріалах кримінального провадження даних на підтвердження факту умисного вчинення обвинуваченим дій, спрямованих на ухилення від суду та зупинення перебігу давності, на що потерпіла ОСОБА_1 посилалася у своїй касаційній скарзі.
Через те, що у цьому кримінальному провадженні обвинувальний вирок щодо ОСОБА_2 не був ухвалений, такий строк минув 20 червня 2020 року. У зв`язку з чим, на час постановлення ухвали Запорізьким апеляційним судом від 1 вересня 2020 року ОСОБА_2 підлягав звільненню від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, із застосуванням положень ч. 1 ст. 5 КК на підставі ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) у зв`язку із закінчення строків давності, а кримінальне провадження щодо останнього мало бути закрито.
Проте у даному випадку неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме застосування ч. 1 ст. 49 КК замість ч. 2 ст. 49 КК (у редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) не є достатньою підставою для скасування ухвал місцевого та апеляційного судів з призначенням нового розгляду у суді першої інстанції оскільки п`ятирічний строк давності для звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за інкримінований йому кримінальний проступок вже сплинув, а «процес заради процесу» не відповідає вимогам статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При цьому у силу ч. 2 ст. 433 КПК застосування матеріального права здійснюється судом касаційної інстанції в межах касаційної скарги; суд вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого.
Відтак згадані помилки не можливо усунути об`єднаною палатою шляхом зміни оскаржуваних судових рішень за відсутності відповідного касаційного приводу та з урахуванням того, що має бути застосована норма, яка передбачає більш триваліший строк для звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, ніж це було визначено судами першої та апеляційної інстанцій.
Що стосується доводів касаційної скарги потерпілої ОСОБА_1 щодо безпідставного залишення апеляційним судом без задоволення вимог потерпілої про відшкодування понесених нею витрат на правову допомогу, то вони є обґрунтованими з огляду на наступне.
Положення, які стосуються процесуальних витрат, регламентовані Главою 8 КПК.
Так, процесуальні витрати виникають та пов`язані зі здійсненням кримінального провадження, є матеріальними витратами органів досудового розслідування, прокуратури, суду та інших учасників кримінального провадження.
Приписами ст. 118 КПК встановлено, що процесуальні витрати складаються з: витрат на правову допомогу; витрат, пов`язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; витрат, пов`язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; витрат, пов`язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.
Натомість положення, які стосуються цивільного позову, визначені Главою 9 КПК. Це свідчить про різну правову природу процесуальних витрат та шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням.
У провадженні, що розглядається, потерпіла ОСОБА_1 висловлює свою незгоду із залишенням без розгляду її заяви про стягнення саме витрат на правову допомогу. Тобто йдеться про вирішення питання, пов`язаного із процесуальними витратами у зв`язку зі здійсненням кримінального провадження, а не у зв`язку з вирішенням цивільного позову. При цьому процесуальні витрати, понесені у кримінальному провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову до обвинуваченого. Такі витрати повинні бути розподілені судом у межах розгляду того кримінального провадження, у ході розгляду якого вони виникли.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 червня 2020 року (справа № 598/1781/17), КПК не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком.
Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Разом з тим, невирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості й призначення покарання.
Таким чином, оскільки це питання може вирішити відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК суд, який прийняв остаточне рішення у кримінальному провадженні без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат, потерпіла може повторно звернутися із відповідним клопотанням до суду першої інстанції, який постановив ухвалу про звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 125 КК на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності та закрив кримінальне провадження щодо нього.
Відтак у контексті наведеного не можна визнати виправданими, отже й достатніми, доводи в касаційній скарзі щодо скасування оскаржуваних судових рішень. Тому подану потерпілою ОСОБА_1 касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Виконуючи приписи ст. 442 КПК, об`єднана палата робить висновок про те, як саме повинна застосовуватись норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, що передала справу на розгляд об`єднаної палати.
Висновок щодо застосування положень ст. 49 КК:
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули зазначені у ч. 1 ст. 49 КК диференційовані строки давності за умови, що протягом вказаних строків особа не вчинила нового злочину, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років (перебіг давності не перерваний); особа не ухилялася від досудового слідства або суду (перебіг давності не зупинявся); законом не встановлено заборону щодо застосування давності до вчиненого особою злочину.
Перебіг строків давності зупиняється, якщо особа, котра вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цьому разі перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання. Одночасно факт умисного вчинення особою будь-яких дій, спрямованих на ухилення від слідства або суду є обставиною, яка виключає благополучне закінчення строків давності, і зупиняє диференційовані строки, визначені в ч. 1 ст. 49 КК. В цьому випадку закон передбачає загальний строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від слідства чи суду: п`ятнадцять років з часу вчинення злочину, п`ять років - з часу вчинення кримінального проступку. За таких обставин час, який минув із дня вчинення кримінального правопорушення до дня, коли особа почала ухилятися від слідства або суду, не втрачає свого значення, а зберігається і зараховується до загального строку давності, що продовжує спливати. Крім того, до загального строку також зараховується період такого ухилення, а також проміжок часу, що пройшов із дня з`явлення особи із зізнанням або затримання до дня набрання вироком законної сили.
_03_03.png)
