Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
В порядку окремого провадження можна вирішити низку питань, які підтверджують наявні у особи права і такі попередньо встановлені факти можна використовувати в судах вже під час вирішення спорів.
При вирішенні таких справ окремі суди вимагають від заявників докази попереднього досудового звернення до органу до юрисдикції якого належить вирішення наявності того чи іншого факту, але чи є така вимога законною?
У даній справі особа звернулась до суду із заявою про встановлення факту її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
На час звернення із цією заявою заявник не мала документів, які посвідчують її особу та громадянство, проте факт проживання на території України підтверджується відомостями з місця роботи та іншими доказами.
Суди першої та апеляційної інстанцій заяву задовольнили.
Однак, заінтересована особа, якою є орган ДМС подала на вказані рішення касаційну скаргу, яку вмотивувала тим, що особа може звернутися до органів ДМС України із заявою про набуття громадянства України, однак заявник не зверталася із відповідною заявою до органів ДМС України, а тому звернення до суду із цією заявою є передчасним, тобто порушено порядок досудового врегулювання.
Касаційний цивільний суд з такими доводами заінтересованої особи не погодився і мотивував своє рішення наступним.
З аналізу положень норм ст.ст. 293, 315 ЦПК України випливає, що законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Згідно Закону України «Про громадянство України» встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Сукупність наданих заявником доказів повною мірою підтверджувала факт проживання її на території України, а тому даний факт є доведеним.
Водночас довод заінтересованої особи щодо недотримання заявником порядку досудового врегулювання спору також не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Тобто, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Аналізуйте судлвий акт: Витрати на правничу допомогу у справах окремого провадження не відшкодовуються (ВС/КЦС № 607/1219/18 від 25.03.2020)
Постанова
Іменем України
05 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 523/14707/19
провадження № 61-16116св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2019 року в складі судді Малиновського О. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Комлевої О. С., Цюри Т. В., Гірняк Л. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст заяви
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою, у якій просила встановити факт її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 році вона народилась на території України в м. Одесі та в 1984 року отримала паспорт громадянки колишнього СРСР.
На час звернення з цієї заявою не має документів, що посвідчують її особу та громадянство, проте факт проживання на території України підтверджується відомостями з місця роботи та іншими доказами.
Посилаючись на те, що встановлення факту проживання на території України їй необхідно для отримання паспорта громадянина України, ОСОБА_1 просила задовольнити заяву.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2019 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Суд першої інстанції, задовольняючи заяву, виходив з того, що ОСОБА_1 довела належними та допустимими доказами факт її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС в Одеській області) залишено без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про наявність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 , поданої з метою отримання паспорта громадянина України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У листопаді 2020 року ГУ ДМС в Одеській області звернулось до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року в справі № 757/44694/17-ц, відповідно до якого особа може звернутися до органів ДМС України із заявою про набуття громадянства України, однак заявник не зверталася із відповідною заявою до органів ДМС України, а тому звернення до суду із цією заявою є передчасним. Суди попередніх інстанцій не врахували, що не можуть бути встановленні в судовому порядку факти, зокрема, належності до певної національності, набуття громадянства України громадянином іншої держави.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів
У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шевчук К. М. подав до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивований тим, що звернення заявника до суду для встановлення юридичного факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року здійснене на виконання пункту 8 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та не є передчасним. ОСОБА_1 зверталась до суду для встановлення юридичного факту належності до громадянства України, а не його набуття.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У грудні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що згідно з свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 29 листопада 2018 року ОСОБА_2 народилась на території України 05 лютого 1967 році в м. Одесі.
11 травня 1984 року ОСОБА_1 отримала паспорт громадянки колишнього СРСР серії НОМЕР_2 , виданий відділом внутрішніх справ Кілійського райвиконкому Одеської області.
19 червня 1984 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали шлюб, зареєстрований у відділі ДРАЦС Кілійського районного управління юстиції Одеської області.
З квітня 1989 року по 01 липня 1994 року ОСОБА_1 працювала в колгоспі «Путь Ленина», правонаступником якого є СВК «Маяк», розташованого в м. Кілія Одеської області.
ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яких народила на території України в м. Кілії Одеської області.
З 08 листопада 2018 року ОСОБА_1 тимчасово перебуває на утриманні в комунальній установі «Центр реінтеграції бездомних осіб» як особа без визначеного місця проживання.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених в частині першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство України».
У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.
Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.
Отже, на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» встановлюється набуття громадянства України.
Оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України».
Відповідно до підпункту «а» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.
Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону «Про громадянство України», що подає особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року (підпункт «в» пункту 8 Порядку, в редакції, чинній на час звернення заявника до суду).
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.
Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство України» і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20).
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши зібрані у справі докази, зокрема, свідоцтво про народження заявника, укладення шлюбу на території України, довідки з місця роботи, трудову книжку, народження дітей на території України, обґрунтовано вважав доведеним факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року, що є підставою для задоволення заяви.
Оскільки метою встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року є отримання ОСОБА_1 паспорта громадянина України, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність спору про право та наявність підстав для розгляду заяви в порядку окремого провадження, що спростовує доводи касаційної скарги.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2020 року в справі № 521/21665/18 (провадження № 61-23379св19).
Посилання в касаційній скарзі на недотримання заявником порядку досудового врегулювання спору (звернення з відповідною заявою до органів ДМС України) також не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Тобто, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами попередніх інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо клопотання про участь у судовому засіданні
У клопотанні, доданому до касаційної скарги, ГУ ДМС в Одеській області проситьпровести розгляд справи за його участі його представника.
Частиною першої статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Оскільки розгляд вказаної справи Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду здійснюється у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та необхідність виклику учасників справи для надання пояснень відсутня, то підстав для задоволення клопотання ГУ ДМС в Одеській області про розгляд справи за участі його представника немає.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року залишити без змін.
В задоволенні клопотання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській про розгляд справи за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту проживання на території України, заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, за участі його представникаОСОБА_1 про встановлення факту проживання на території України, заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМСУ в Одеській області), відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
