При безпідставній відмові у виплаті страхового відшкодування, крім наслідків, передбачених договором, страховик, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу страхувальника зобов`язаний сплатити йому суму страхової виплати з урахуванням вст

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ПАТ «СК «Арсенал страхування» про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ПАТ «СК «Арсенал страхування» несвоєчасно виконав своє зобов`язання за укладеним між ними 26 лютого 2014 року договором добровільного страхування наземного транспорту № 556/14-Т/ЗП1 з виплати страхового відшкодування майнової шкоди, спричиненої в результаті пошкодження його автомобіля, у сумі 166 401,68 грн.

У зв`язку з чим він має право на підставі пункту 30.1 договору страхування отримати пеню за період з 11 вересня 2014 року по 28 листопада 2019 року в сумі 31 699,20 грн, а також на підставі статті 625 ЦК України за період з 11 вересня 2014 року по 28 листопада 2019 року - 3% річних у сумі 26 040,62 грн та інфляційні втрати в сумі 217 619,23 грн. Добровільно сплатити вказані суми відповідач відмовляється.

ОСОБА_1 просив стягнути з ПАТ «СК «Арсенал страхування» за період з 11 вересня 2014 року по 28 листопада 2019 року:

пеню в сумі 31 699,20 грн;

3% річних у сумі 26 040,62 грн;

інфляційні втрати в сумі 217 619,23 грн.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 25 лютого 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ПАТ «СК «Арсенал страхування» на користь ОСОБА_1 пеню в сумі 216,32 грн, 3% річних в сумі 697,52 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

пунктом 30.1. договору страхування передбачено обов`язок відповідача сплатити пеню за несвоєчасне здійснення виплати страхового відшкодування в розмірі 0,01 % від суми страхового відшкодування за кожний робочий день прострочки. Строк прострочи виконання ПАТ «СК «Арсенал страхування» свого зобов`язання з виплати позивачу страхового відшкодування повинен відраховуватись з моменту набрання законної сили рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2015 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 15 березня 2017 року, тобто, з 16 березня 2017 року. Оскільки між сторонами виник спір щодо виплати страхового відшкодування, що не може ставитись в провину страховій компанії, а також з урахуванням пункту 30.3 договору страхування, пеня на період судового розгляду спору щодо виплати страхового відшкодування нарахуванню не підлягає. Будучи обізнаним про ухвалення судом рішення про стягнення з ПАТ «СК «Арсенал страхування» на користь ОСОБА_1 страхового відшкодування у сумі 166 401,68 грн, відповідач після набрання рішенням суду законної сили свого обов`язку добровільно не виконав. 14 квітня 2017 року виконання судових рішень було зупинено до закінчення касаційного провадження у справі, яке закінчено ухваленням Верховним Судом постанови від 19 грудня 2018 року. Тому період з 14 квітня 2017 року по 19 грудня 2018 року повинен виключатись з періоду нарахування пені. Таким чином позивач має право на виплату пені відповідно до умов договору страхування за період з 16 березня 2017 року по 13 квітня 2017 року та з 20 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року (до дати фактичної виплати);

відповідач заявив про застосування до вимог про стягнення пені позовної давності. Стягнення пені обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. У зв`язку з цим, оскільки позивач звернувся із позовом 17 грудня 2019 року, з урахуванням відсутності підстав для нарахування пені в період зупинення виконання судового рішення про стягнення страхового відшкодування на час касаційного оскарження, а саме до 19 грудня 2018 року, то суд першої інстанції зазначив, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягає пеня за період з 20 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року, виходячи з кількості робочих днів прострочки, а не календарних, як визначено позивачем. Зазначеним обставинам відповідає розрахунок пені, наданий представником відповідача, тому суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача пеню за період з 20 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року в сумі 216,32 грн;

прострочення виплати відповідачем страхового відшкодування мало місце з 16 березня 2017 року по 13 квітня 2017 року та з 20 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року. Тому 3% річних повинні бути нараховані за ці періоди, що становить 697,52 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача;

інфляційні втрати також підлягають визначенню за період з 16 березня 2017 року по 13 квітня 2017 року та з 20 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року. Однак відповідно до статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. У період з 16 березня 2017 року по 13 квітня 2017 року та з 20 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року індекс споживчих цін не перевищував поріг у 103 відсотка. Таким чином підстави для стягнення інфляційних витрат відсутні.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 05 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 25 лютого 2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

згідно пункту 30.1. договору страхування страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення виплати страхового відшкодування шляхом сплати страхувальнику пені в розмірі 0,01 % від суми несвоєчасно виплаченого страхового відшкодування за кожний робочий день прострочення здійснення страхового відшкодування. При цьому відповідно до пункту 30.3. договору страхування у разі вирішення питання про стягнення грошових коштів з винної сторони за цим договором в судовому порядку нарахування пені за час розгляду судової справи не здійснюється. Таким чином право позивача на стягнення майнової відповідальності з відповідача обмежується умовами розділу 30 Договору страхування, зокрема, пунктом 30.1. договору страхування (стягнення пені в розмірі 0,01 % від суми страхового відшкодування) та пунктом 30.3. договору страхування (нарахування пені за час розгляду судової справи не здійснюється). Тому суд першої інстанції зробив правильний висновок щодо розрахунку строку нарахування та суми пені, із урахуванням заяви відповідача про застосування позовної давності;

оскільки прострочення виплати відповідачем страхового відшкодування мало місце з 16 березня 2017 року по 13 квітня 2017 року та з 20 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року, то 3 % річних повинні бути нараховані за ці періоди, що складає 697,52 грн;

суд першої інстанції правомірно відмовив у стягнення інфляційних витрат, оскільки за період прострочення виплати страхового відшкодування, за вирахуванням періоду судового спору, індекс інфляції у не перевищував 103 відсотки.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 757/26834/15-ц (провадження № 61-23871св18) зазначено, що:

«оскільки за своєю правовою природою зобов`язання щодо виплати страхового відшкодування є грошовим, суди дійшли обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України і стягнення з ПАТ «СК «Універсальна» на користь ОСОБА_2 трьох відсотків річних від простроченої суми та інфляційних втрат.

За змістом аналізованої норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу і 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання. Вони є способом захисту майнового права й інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації (плати) від боржника, який користується утримуваними грошовими коштами, що належить сплатити кредиторові.

Встановивши прострочення виплати страхового відшкодування у розмірі 93 417,00 грн тривалістю 514 днів, а саме: з 07 січня 2014 року (перший день прострочення виконання грошового зобов`язання) до 04 червня 2015 року (момент повного виконання грошового зобов`язання), суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано встановили розмір стягнень у вигляді 3 % річних та інфляційних втрат, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки такі розрахунки були проведені з дотриманням вимог законодавства.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення грошових коштів на підставі статті 625 ЦК України у вигляді 3 % річних та інфляційних втрат, правильно визначилися зі спірними правовідносинами, обґрунтовано встановили період, за який підлягає стягнення за прострочення грошового зобов`язання, та розмір такого стягнення.

[…]

Зважаючи на особливу юридичну природу правовідносин сторін у вигляді відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань за договором страхування, нарахування пені за несвоєчасне виконання договору страхування узгоджується з положеннями статті 992 ЦК України, відповідно до яких у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов`язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.

У справі, що переглядається, встановлено, що відповідно до пункту 6.1.3. договору, Страховик зобов`язаний при настанні страхового випадку здійснити виплату страхового відшкодування у строк, передбачений пунктом 9.5. цього Договору за кожен день прострочення платежу у розмірі 0,05 % від належної до виплати суми, але не більше 10 % від розміру страхового відшкодування.

Відповідно до пункту 9.5. Договору, Страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування протягом 12 (дванадцяти) календарних днів із дня прийняття рішення про виплату страхового відшкодування.

Судами встановлено, що 04 листопада 2013 року ОСОБА_2 з дотриманням вимог договору звернулася до ПАТ «СК «Універсальна» із заявою про отримання страхового відшкодування. 25 грудня 2013 року відповідачем було прийнято рішення та відмовлено у виплаті страхового відшкодування.

Як вбачається з виписки банківського рахунку, ПАТ «СК «Універсальна» було перераховано ОСОБА_2 оплату страхового відшкодування лише 05 червня 2015 року, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами.

Відповідно до пункту 1.13 Договору № 3112/261/000013, укладеного між сторонами, передбачено строк дії договору - до 20 серпня 2014 року.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, посилаючись на вимоги Закону України «Про страхування», положення Договору № 3112/261/000013, укладеного між сторонами, якими чітко передбачено строки відшкодування та санкції у випадку прострочення платежу, вважав, що порушення строків виплати страхового відшкодування становить 514 днів, тобто до моменту повного виконання грошового зобов`язання».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 758/16044/16-ц (провадження № 61-913св17) вказано, що:

«при безпідставній відмові у виплаті страхового відшкодування, крім наслідків, передбачених договором, страховик, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу страхувальника зобов`язаний сплатити йому суму страхової виплати з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 526, частина друга статті 625 ЦК України).

Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов`язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні майнових витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов`язання.

Крім того, у пункті 36.5 статті 36 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначено, що за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.

Згідно зі статтею 992 ЦК України у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов`язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.

За несвоєчасну виплату страхового відшкодування страховик має сплатити на вимогу страхувальника (чи вигодонабувача) пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла за період прострочення, від суми заборгованості за кожен день прострочення (підпункт 6.6.2 договору страхування від 16 травня 2013 року).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Таким чином, висновок суду першої інстанції, із яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що позивач послався як на підставу стягнення пені на положення статті 549 ЦК України, а тому вимога про стягнення пені не підлягає задоволенню, є необґрунтованим.

Надаючи оцінку наданому позивачем розрахунку заборгованості, Верховним Судом враховано, що рішенням у справі № 372/4749/15 встановлено, що у травні 2014 року позивач звернувся до відповідача із необхідними документами про виплату страхового відшкодування. Враховуючи положення пункту 36.2 статті 36 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», відповідно до якого граничний строк прийняття рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та його виплати складає 90 днів, а за умовами договору про добровільне страхування - 14 днів, Верховний Суд (взявши до уваги визначені позивачем вимоги до страховика) погоджується з тим, що починаючи з 91 дня після звернення з необхідними документами про виплату страхового відшкодування у страховика виникло прострочення виконання грошового зобов`язання. Відповідно, суд погоджується з розрахунком періоду, наданим позивачем для обрахунку часу прострочення, починаючи з вересня 2014 року і до дати звернення до суду із цим позовом».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 200/4309/14-ц (провадження № 61-23763св18) зазначено, що:

«інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов`язання, вираженого в національній валюті та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов`язання».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 452/3519/15 (провадження № 61-14973св18) зазначено, що:

«правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, є грошовим зобов`язанням.

Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.

Суд першої інстанції, приймаючи до уваги, що позивач звернувся до відповідача з заявою про страхове відшкодування 10 липня 2014 року, дійшов правильного висновку, що у страхової компанії з поданням страхувальником такої заяви виник обов`язок виплатити страхове відшкодування ОСОБА_1 не пізніше 90 днів з дня такого звернення, а саме - до 10 жовтня 2014 року.

Установлено, що виплата страхового відшкодування була здійснена відповідачем в порядку примусового виконання рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 26 червня 2015 року на підставі виконавчого листа, виданого 31 серпня 2015 року.

Відповідно до постанови про закінчення виконавчого провадження від 21 жовтня 2015 року головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві кошти в сумі 42 752,10 грн перераховано стягувачу 07 жовтня 2015 року згідно із платіжним дорученням. Рішення суду виконано фактично та повно згідно із виконавчим документом.

Згідно зі статтею 992 ЦК України у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов`язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.

Відповідно до пункту 36.5 статті 36 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.

Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов`язання.

За частиною другою цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З огляду на обставини справи, оцінивши наявні докази, керуючись вказаними нормами матеріального права, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для застосування положень частини другої статті 625 ЦК України та обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 15 жовтня 2014 року по 07 жовтня 2015 року в сумі 1 249,00 грн. та інфляційні втрати в сумі 22 107,58 грн. за цей же період.

Також місцевий суд, приймаючи до уваги приписи статті 992 ЦК України, пункту 36.5 статті 36 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та проаналізувавши положення статті 266, частини другої статті 258 ЦК України, дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача пені за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України в межах строку позовної давності в загальній сумі 19 441,08 грн».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18 вказано, що:

«враховуючи положення ч. 2 ст. 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Нарахування інфляційних втрат здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому до розрахунку мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Крім того, згідно з ч.1 ст.239 ГПК України суд, який ухвалив рішення, зокрема, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання.

Відстрочення виконання рішення суду спрямоване на забезпечення повного виконання рішення суду, а розстрочення впливає лише на порядок примусового його виконання, при цьому природа заборгованості за відповідним договором не змінюється.

Розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не змінює цивільне або господарське зобов`язання, у тому числі і в частині строків його виконання. Розстрочення або відстрочення лише унеможливлює примусове виконання судового рішення до спливу строків, визначених судом.

Відтак, розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов`язання відповідача, а тому не звільняє його від наслідків порушення відповідного зобов`язання, зокрема шляхом сплати сум, передбачених ч.2 ст. 625 ЦК України».

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зроблено висновок, що у «відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

У разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, слід застосовувати тлумачення contra proferentem.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. При цьому це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року у справі № 559/1605/18 (провадження № 61-913св20) зазначено, що:

«тлумачення пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:

наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п`ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);

якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов`язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);

якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов`язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту.

Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов`язання, є нікчемним (частина третя статті 614 ЦК України).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що за загальним правилом обсяг договірної відповідальності регулюється в ЦК нормами, які мають диспозитивний характер. Тобто, сторони при укладанні конкретного виду договору можуть регулювати їх самостійно. Проте свобода у визначенні обсягу договірної відповідальності не безмежна, оскільки законодавець встановлює межі саморегулювання, гарантуючи охорону інтересів окремих учасників цивільного обороту (зокрема, споживачів) за допомогою встановлення імперативної заборони (ex ante). Тому правочин, яким скасовується або обмежується відповідальність за умисне невиконання або неналежне виконання зобов`язання, є нікчемним. З урахуванням правил, закріплених в статті 217 ЦК, нікчемною буде лише та частина договору (його пункти), в якій передбачено про скасування або обмеження відповідальності. При цьому, це не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов про скасування або обмеження відповідальності за умисне порушення зобов`язання».

Тлумачення пункту 30.3 договору добровільного страхування наземного транспорту № 556/14-Т/ЗП1 від 26 лютого 2014 року свідчить, що цей пункт договору охоплює собою й випадки скасування відповідальності за умисну не сплату страхового відшкодування, тобто спрямований на скасування відповідальності на час розгляду судової справи. обмеження відповідальності за умисне порушення зобов`язання. Тому пункт 30.3 договору добровільного страхування наземного транспорту № 556/14-Т/ЗП1 від 26 лютого 2014 року в частині скасування відповідальності на час розгляду судової справиза умисну не сплату страхового відшкодування є нікчемним на підставі частини третьої статті 614 ЦК України. За таких обставин суд апеляційної інстанції неправильно визначив період нарахування пені.

У справі, що переглядається, апеляційний суд зазначив: «оскільки прострочення виплати відповідачем страхового відшкодування мало місце з 16 березня 2017 року по 13 квітня 2017 року та з 20 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року, то 3 % річних повинні бути нараховані за ці періоди, що складає 697,52 грн».

Разом із тим такі висновки суду апеляційної інстанції щодо періоду нарахування 3 % річних не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду: від 25 вересня 2019 року у справі № 757/26834/15-ц (провадження № 61-23871св18); від 19 лютого 2020 року у справі № 758/16044/16-ц (провадження № 61-913св17); від 30 жовтня 2019 року у справі № 200/4309/14-ц (провадження № 61-23763св18); від 16 жовтня 2019 року у справі № 452/3519/15 (провадження № 61-14973св18), оскільки боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд апеляційної інстанції при встановленні періоду нарахування 3 % річних послався пункт 30.3. договору добровільного страхування наземного транспорту № 556/14-Т/ЗП1 від 26 лютого 2014 року,хоча він в частині є нікчемним на підставі частини третьої статті 614 ЦК України та стосується пені.

У справі, що переглядається, апеляційний суд зазначив, що «суд першої інстанції правомірно відмовив у стягнення інфляційних витрат, оскільки за період прострочення виплати страхового відшкодування, за вирахуванням періоду судового спору, індекс інфляції у не перевищував 103 відсотки».

Разом із тим такий висновок суду апеляційної інстанції щодо нарахування інфляційних втрат не відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18, згідно якого «розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому до розрахунку мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція)».

За таких обставин суд апеляційної інстанції: неправильно визначив період нарахування пені, інфляційних втрат та 3 % річних; не врахував, що пункт 30.3. договору добровільного страхування наземного транспорту № 556/14-Т/ЗП1 від 26 лютого 2014 року, яким обмежується період нарахування пені, є нікчемним на підставі частини третьої статті 614 ЦК України; не звернув уваги на те, що в розрахунок інфляційних втрат мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду не відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду: від 25 вересня 2019 року у справі № 757/26834/15-ц (провадження № 61-23871св18); від 19 лютого 2020 року у справі № 758/16044/16-ц (провадження № 61-913св17); від 30 жовтня 2019 року у справі № 200/4309/14-ц (провадження № 61-23763св18); від 16 жовтня 2019 року у справі № 452/3519/15 (провадження № 61-14973св18); від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18. З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного упостанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року у справі № 559/1605/18 (провадження № 61-913св20) колегія суддів вважає, що: постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.