Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Фізична особа звернулась до суду з позовом до ФОП про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.
На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом фізичній особі належить земельна ділянка. При зверненні до районного відділу ГУ Держгеокадастру, позивач дізнався, що спадкодавець уклав договір оренди земельної ділянки з відповідачем строком на 49 років. Проте договір оренди спадкодавець не укладав та не підписував, підпис у графі «Підпис орендодавця» вчинений не спадкодавцем, згоду на укладення зазначеного правочину останній не надавав та нікого не уповноважував на укладення договору від його імені, а тому позивач просив суд визнати недійсним договір оренди землі.
Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції враховуючи висновок почеркознавчої експертизи, встановив, що спадкодавець не підписував оспорюваний договір оренди землі, тому право позивача, який є спадкоємцем спірної земельної ділянки, порушено.
Проте позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, оскільки він разом із спадкодавцем отримував орендну плату за цим договором, а тому знав про наявність оспорюваного договору з моменту його укладення.
Судом апеляційної інстанції рішення першої інстанції скасовано, позовні вимоги задоволено. Постанова мотивована тим, що оспорюваний договір оренди землі власник земельної ділянки особисто не підписував, повноваження іншим особам на підписання договору не надавав, що свідчить про відсутність волі орендодавця на його укладення, тому наявні підстави для визнання його недійсним. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування позовної давності, оскільки позивач отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом та дізнався про порушення свого права після смерті спадкодавця
Відповідачем було подано касаційну скаргу, за результатами розгляду якої рішення апеляційної та першої інстанцій скасовано та прийнято нове рішення щодо відмови в позовних вимогах про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.
Фактичні обставини справи: Згідно з державним актом на право приватної власності на землю, спадкодавець був власником земельної ділянки. У травні 2012 року між спадкодавцем та відповідачем був укладений договір оренди земельної ділянки строком на 49 років, державна реєстрація якого здійснена відділом Держкомзему. Свідоцтво про смерть спадкодавця датується 19-го грудня 2017 року. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого приватним нотаріусом та зареєстрованого в реєстрі, спадкоємцем земельної ділянки є позивач.
Згідно з висновком судової експертизи, підписи від імені спадкодавця у двох примірниках договору оренди землі, які містяться в графі «Підпис орендодавця», виконані не спадкодавцем, а іншою особою.
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі. Наприклад, правочин, який вчинений під впливом насильства буде визнаним недійсним.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається в письмовій формі.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених частиною першою статтею 15, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону.
У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Оспорюваний договір оренди земельної ділянки є неукладеними, тому в задоволенні позову про визнання його недійсним необхідно відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки неможливо визнати неукладений правочин недійсним.
У випадках оспорювання самого факту укладення договору, слід формувати позовні вимоги шляхом визнання саме неукладеного договору, оскільки недійсність договору говорить про зовнішній прояв волевиявлення, але вчинений ним, вже в належній формі.
Розірваний договір МОЖНА визнати недійсним (ВС/ВП № 905/1227/17 від 27.11.2018)
Постанова
Іменем України
09 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 383/1354/18
провадження № 61-3845св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 січня 2020 року у складі колегії суддів: Чельник О. І., Дуковського О. Л., Письменного О. А.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У листопаді 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.
На обґрунтування позову посилався на таке. На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого приватним нотаріусом Бобринецького районного нотаріального округу Кіровоградської області 12 вересня 2018 року та зареєстрованого у реєстрі за № 564, йому належить земельна ділянка площею 9,2111 га, яка розташована на території Апрелівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, кадастровий номер 3520883600:02:000:0276. У листопаді 2018 року при зверненні до відділу у Бобринецькому районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області він дізнався, що у 2012 році спадкодавець ОСОБА_3 уклав договір оренди земельної ділянки з відповідачем строком на 49 років. Згідно з умовами договору оренди ОСОБА_3 зобов`язався передати у строкове оплатне користування відповідачу зазначену земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 9,21 га, кадастровий номер 3520883600:02:000:0276, яка розташована на території Апрелівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області та належить на праві власності орендодавцеві на підставі державного акта від 16 листопада 2001 року серії IV-KP № 041239. Проте договір оренди спадкодавець не укладав та не підписував, підпис у графі «Підпис орендодавця» вчинений не ОСОБА_3 , згоду на укладення зазначеного правочину останній не надавав та нікого не уповноважував на укладення договору від його імені, а тому позивач просив суд визнати недійсним договір оренди землі від 05 квітня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 , щодо земельної ділянки, площею 9,21 га, кадастровий номер 3520883600:02:000:0276, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Апрелівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, державна реєстрація якого здійснена 10 травня 2012 року за № 352088364001935 відділом Держкомзему у Бобринецькому районі.
Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до висновку почеркознавчої експертизи від 14 червня 2019 року № 1855/1856/19-27 спадкодавець ОСОБА_3 не підписував оспорюваний договір оренди землі, тому право позивача, який є спадкоємцем спірної земельної ділянки, порушено. Проте позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, оскільки він разом із спадкодавцем отримував орендну плату за цим договором, а тому знав про наявність оспорюваного договору з моменту його укладення.
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 28 січня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним договір оренди землі від 05 квітня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 9,21 га, кадастровий номер 3520883600:02:000:0276, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Апрелівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, державна реєстрація якого здійснена відділом Держкомзему у Бобринецькому районі Кіровоградської області 10 травня 2012 року за № 352088364001935.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюваний договір оренди землі від 05 квітня 2012 року власник земельної ділянки особисто не підписував, повноваження іншим особам на підписання договору не надавав, що свідчить про відсутність волі орендодавця на його укладення, тому наявні підстави для визнання його недійсним. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування позовної давності, оскільки позивач лише у вересні 2018 року отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом та дізнався про порушення свого права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У березні 2020 року ФОП ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд помилково не застосував позовну давність, оскільки позовну давність необхідно розраховувати від дати укладення оспорюваного договору (05 квітня 2012 року), а не від дати прийняття спадщини. Позивач знав про укладений договір, а тому звернувся до суду з пропуском позовної давності.
У квітні 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України): неправильне застосування частини першої статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 146/295/16-ц (провадження № 61-24431св18), про наявність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки спадкодавець (орендодавець) за життя знав про укладення оспорюваного договору оренди землі, отримував орендну плату, проти чого не заперечував, а отже, орендодавець та його спадкоємець - позивач мали у межах позовної давності дізнатися про порушення їхніх права.
Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Суди встановили, що ОСОБА_3 згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії ІV-КР № 041239 був власником земельної ділянки площею 9,21 га, яка розташована на території Володимиро-Іллінської сільської ради (а. с. 12).
05 квітня 2012 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 9,21 га, кадастровий номер 3520883600: 02:000:0276, розташованої на території Апрелівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, строком на 49 років, державна реєстрація якого здійснена 10 травня 2012 року відділом Держкомзему у Бобринецькому районі Кіровоградської області за № 352088364001935 (а. с. 10).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , яке видане виконкомом Апрелівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області 19 грудня 2017 року (а. с. 7).
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 вересня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Бобринецького районного нотаріального округу Кіровоградської області 12 вересня 2018 року та зареєстрованого в реєстрі за № 564, спадкоємцем майна померлого ОСОБА_3 , зокрема, земельної ділянки площею 9,2111 га, яка розташованої на території Апрелівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, кадастровий номер 3520883600:02:000:0276, є ОСОБА_1 (а. с. 8).
Згідно з висновком експерта Кропивницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 14 червня 2019 року
№ 1855/1856/19-27, підписи від імені ОСОБА_3 у двох примірниках договору оренди землі від 05 квітня 2012 року, укладеного між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 , державна реєстрація якого здійснена 10 травня 2012 року за № 352088364001925 відділом Держкомзему у Бобринецькому районі, які містяться в графі «Підпис орендодавця», виконані не ОСОБА_3 , а іншою особою (а. с. 131-137).
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), проте сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає у згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення має бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним відповідно до припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення: під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
Відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).
У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) дійшла висновку про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Враховуючи наведене, оспорюваний договір оренди земельної ділянки від 05 квітня 2012 року є неукладеними, тому у задоволенні позову про визнання його недійсним необхідно відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки неможливо визнати неукладений правочин недійсним.
Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
У зв`язку із наведеним, зважаючи на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також з огляду на необхідність врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду після подання касаційної скарги, - від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), Верховний Суд вважає за необхідне вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України,рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити з наведених вище підстав.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з наведених вище підстав, то з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 січня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до фізичної особи -підприємця ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь фізичної особи -підприємця ОСОБА_2 1 409,60 грн - витрати зі сплати судового збору.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
