У березні 2019 року АТ КБ «Приват Банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що відповідно до укладеного договору №б/н від 14 липня 2010 року, відповідач отримав кредит у розмірі 5 900 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30.00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. ОСОБА_1 підтвердила свою згоду на дані умови, що підтверджується тим, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою» та «Тарифами банку», які викладені на банківському сайті, складає між ним та Банком Договір, підтверджується підписом у заяві. Банк свої зобов`язання виконав та надав боржнику кредитні кошти. Відповідач не надав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками та іншими витратами відповідно до умов Договору, таким чином не виконав зобов`язання.
Умови кредитного договору відповідач не виконувала належним чином, у зв`язку з чим утворилась заборгованість.
Позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість по кредитному договору б/н від 14 липня 2010 року, яка складається з складається з 4 528,93 грн заборгованості за кредитом; 120 001, 86 грн заборгованості за відсоткам в період з 14 липня 2010 року по 30 грудня 2018 року.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що позивач останній платіж здійснив 15 грудня 2015 року а тому через місяць після припинення відповідачем оплати по кредитному договору, у позивача виникло право на звернення до суду за захистом свої порушених прав в частині невиконання відповідачем прийнятих на себе зобов`язань по кредитному договору. Станом на 15 січня 2019 року сплив загальний строк позовної давності, що є підставою для застосування ч. 4 ст. 267 ЦПК України.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зроблено правовий висновок про те, що перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу» (п. 59 Постанови).
Безпідставним є посилання у позовній заяві на те, що «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою», затвердженими наказом № СП-2010-256 від 06 березня 2010 року та «Тарифами Банку» було встановлено порядок повернення коштів черговими платежами та те, що кінцевий термін повернення коштів відповідає строку дії картки, оскільки судами не було встановлено, що вони були підписані ОСОБА_1 , відповідно вони не є частиною кредитного договору б/н від 14 липня 2010 року, укладеного між банком та ОСОБА_1 .
Вказане відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17.
Крім того, анкета-заява позичальника від 14 липня 2010 року не містить встановленого графіку погашення кредиту, а також не встановлено кінцевого терміну погашення кредиту.
За таких обставин, суди вірно визначились з моментом перебігу позовної давності за вказаним кредитним договором - з моменту коли банк міг та повинен був дізнатись про порушення свого права на повернення кредиту, та вірно визначили , що перебіг позовної давності почався з моменту останнього платежу ОСОБА_1 по кредиту , тобто з 15 грудня 2015 року.
Встановивши, що останній платіж на погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 внесла 15 грудня 2015 року, а з позовом до суду банк звернувся 22 березня 2019 року, суди дійшли правильного висновку про пропуск позивачем позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі.
Верховний Суд уже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у постановах від 05 вересня 2019 року у справі № 697/1307/17-ц, від 21 вересня 2020 року у справі № 314/5082/17 , підстав для відступлення від якого колегія суддів не знаходить.
Посилання у касаційній скарзі на правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 19 березня 2014 року №6-14цс14, про те, що перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки, а не закінченням строку дії договору, безпідставні, оскільки стосуються інших фактичних обставин.
Зокрема у вказаній справі, судами було встановлено, що сторонами було погоджено правила користування платіжною карткою, відповідно до яких граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці (поле MONTH).
У даній справі між сторонами кредитного договору не було погоджено графік погашення чергових платежів та те, що кінцевий строк погашення відповідає строку дії картки.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
_03_03.png)
