У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Полтави Головного територіального управління юстиції у Полтавській області (далі - Шевченківський ВДВС м. Полтави ГТУЮ у Полтавській області) про зняття арешту.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що у Шевченківському ВДВС м. Полтава ГТУЮ у Полтавській області на примусовому виконанні знаходиться виконавче провадження № 17628360, у якому 20 квітня 2012 року державним виконавцем Явір Ю. О. винесено постанову про арешт майна боржника та оголошено заборону на його відчуження, а саме 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, що належить йому. Відповідно до довідки-розрахунку від 22 вересня 2017 року за вих. № 48926 за виконавчим провадженням на підставі виконавчого листа від 19 лютого 2010 року № 2-1816/10 (розраховується з 26 лютого 2013 року) переплата ним аліментів на утримання неповнолітніх дітей становить 1 933,87 грн, а тому відсутня необхідність в арешті майна. Наявність арешту (обтяження), накладеного на майно, порушує його право приватної власності, внаслідок чого він позбавлений права у повному обсязі користуватись та розпоряджатись своїм майном на власний розсуд, оскільки підстав для продовження обтяження на майно немає у зв`язку з відсутністю заборгованості та сплатою аліментів (щомісячно з січня 2014 року).
Посилаючись на викладене, позивач просив зняти арешт з нерухомого майна - 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , накладений постановою державного виконавця від 20 квітня 2012 року у ВП № 17628360 на підставі виконавчого листа від 19 лютого 2010 року № 2-1816/10.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 10 жовтня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги спрямовані до особи, яка не оспорює будь-які права на майно ОСОБА_1 , яке арештовано, між позивачем та державним виконавцем існують процесуальні відносини, які вирішуються в іншому порядку, а отже, у таких випадках застосовуються інші відповідні способи судового захисту.Арешт майна, який не пов`язаний зі спором про право на це майно, а стосується порушень вимог виконавчого провадження органами державної виконавчої служби, необхідно розглядати за правилами розділу VII ЦПК України. Позов пред`явлено боржником виконавчого провадження щодо виконавчих дій, які здійснюються під час виконання рішення суду, тому відсутні підстави для зняття арешту з майна судом. Позивачем обраний неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки питання зняття арешту під час здійснення виконавчого провадження, має розглядатисяв порядку оскарження дій або бездіяльності державного виконавця. Крім того, стягнення аліментів належить до періодичних платежів, а тому відповідно до статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» воно провадиться із заробітної плати чи інших доходів боржника. Якщо протягом трьох місяців підряд неможливо стягнути аліменти із зарплати та інших доходів боржника, то стягнення звертається на майно боржника. Оскільки у судовому засіданні встановлено, що у боржника ОСОБА_1 відсутні будь-які офіційні доходи, кошти та рухоме майно, а також те, що на момент відкриття виконавчого провадження, під час виконавчих дій у нього була заборгованість зі сплати аліментів понад три місяці, у суду немає достатніх підстав вважати, що в подальшому буде реальне забезпечення виконання рішення суду про стягнення аліментів, а отже, відсутні підстави для зняття арешту. Відсутність заборгованості зісплати аліментів не є безумовною підставою для зняття арешту, оскільки стягнення аліментів належать до періодичних платежів і має триваючий характер (до досягнення дитиною вісімнадцяти років).
Постановою Полтавського апеляційного суду від 28 січня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновком про те, що належним способом захисту порушеного права та інтересу особи - боржника внаслідок наявності обтяжень, накладених державним виконавцем на його майно в межах виконавчого провадження - оскарження рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. При цьому, також вказав, що позивачем не доведено факт відсутності заборгованості зі сплати аліментів, підстав для зняття арешту, накладеного з метою забезпечення виконання рішення суду про стягнення аліментів, немає. 19 грудня 2011 року на території України виконавче провадження зі стягнення заборгованості по аліментам з позивача відновлено. Доказів сплати заборгованості позивачем судам першої та апеляційної інстанцій не надано.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Обставини встановлені судами
На виконанні Шевченківського ВДВС м. Полтава ГТУЮ у Полтавській області знаходиться виконавче провадження ВП № 17628360 із виконання виконавчого листа від 19 лютого 2010 року № 2-1816/10, виданого Октябрським районним судом м. Полтави про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дітей: сина ОСОБА_3 , доньок ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , у розмірі 1/2 частини всіх видів заробітку кожного місяця, але не менше одного прожиткового мінімуму доходів громадян на кожну дитину, починаючи з 09 листопада 2009 року до досягнення дітьми повноліття.
Постановою державного виконавця Явір Ю. О. від 20 квітня 2012 року з ВП № 17628360, відкритого на підставі виконавчого листа від 19 лютого 2010 року № 2-1816/10, накладено арешт на нерухоме майно, а саме: 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 із забороною боржнику відчуження будь-якого майна, яке йому належить.
Відповідно до копії довідки про сплату аліментів від 23 квітня 2018 року № 22768 борг за ВП № 17628360 на користь ОСОБА_2 згідно з постановою про закінчення виконавчого провадження від 29 грудня 2012 року на суму 3 520,54 грн (а. с. 63) погашений за період із листопада 2009 року до березня 2010 року, але в матеріалах справи відсутні будь-які документи, що підтверджують факт повного розрахунку за зазначеним виконавчим листом за період 2010-2012 роки та за наступні роки.
Листом Шевченківського ВДВС м. Полтава ГТУЮ у Полтавській області від 28 вересня 2017 року № 51050 боржнику на запит повідомлено, що згідно з АСВП щодо боржника ОСОБА_6 у відділі на виконанні перебуває виконавче провадження на підставі виконавчого листа від 19 лютого 2010 року № 2-1816/10 про стягнення аліментів та у зв`язку із заборгованістю зі сплати аліментів та заяви стягувача від 20 квітня 2012 року винесено постанову про арешт майна боржника та оголошено заборону на його відчуження.
При цьому, як вбачається з цього листа від 28 вересня 2017 року № 51050, державний виконавець не вбачає можливим зняти арешт з майна позивача до закінчення виконавчого провадження, оскільки боржник ОСОБА_6 не має офіційного доходу.
Згідно з копією довідки-розрахунку від 20 лютого 2018 року за вих. № 7356 переплата зі сплати заборгованості по аліментам, яка обчислювалась з 26 лютого 2013 року, станом на 01 березня 2018 року становила 886,00 грн.
Відповідно до копії довідки про сплату аліментів від 23 квітня 2018 року № 22768 ОСОБА_1 сплатив борг за ВП № 17628360 на користь ОСОБА_2 згідно з постановою про закінчення виконавчого провадження від 29 грудня 2012 року на суму 3 520,54 грн.
Нормативно-правове обґрунтування
Верховний Суд в оцінці оскаржуваних судових рішень врахував, що відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
При цьому, в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Установивши, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, він не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законодавством України у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме, оскарження боржником дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Саме такий висновок міститься у пункті 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 658/715/16-ц (провадження № 14-299цс18) та підтверджується змістом статей 447, 451 ЦПК України, частини першої статті 59, статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій.
При цьому, посилання позивача в позовній заяві на положення статті 391 ЦК України щодо захисту права власності є безпідставними, оскільки за змістом поданої позовної заяви між сторонами немає спору про право власності (користування) на майно, на яке накладено арешт і таке право позивача ніким не оспорюється, тобто арешт майна не пов`язаний зі спором про право на це майно, а стосується порушень вимог виконавчого провадження органами державної виконавчої служби.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів. Зокрема, пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України визначено способом захисту цивільних прав та інтересів судом визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Таким чином, закон визначає ефективний та належний спосіб захисту порушеного права та інтересу особи - боржника внаслідок наявності обтяжень, накладених державним виконавцем на його майно в межах виконавчого провадження - оскарження рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Позивач зазначає, що обтяження накладено державним виконавцем в межах виконавчого провадження, де він був боржником.
Таким чином, позивачем неправильно обрано спосіб захисту своїх прав та інтересів, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами першої та апеляційної інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
_03_03.png)
