3 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Комісії від 29 січня 2020 року № 4 «Про встановлення розміру фактичних витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію» в частині встановлення плати за виготовлення цифрових копій документів шляхом сканування.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 4 червня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишив без руху, пославшись на те, що до неї всупереч вимогам частини третьої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) не додано документ про сплату судового збору.
Так, на переконання суду першої інстанції, додане до позовної заяви ОСОБА_1 платіжне доручення від 2 червня 2020 року № 61 не може вважатися належним доказом сплати судового збору з огляду на його сплату не позивачем, а ГО «Фундація деюре», яка не є особою, що звертається до суду, а тому не може бути належним платником судового збору у цій справі у розумінні статті 2 Закону України «Про судовий збір».
9 червня 2020 року, 13 липня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду заяви, в яких, зокрема, наголошував на відсутності недоліків його позовної заяви, адже згадане вище платіжне доручення є належним доказом сплати судового збору і суд має відкрити провадження у справі.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 липня 2020 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 169 КАС, повернув позовну заяву ОСОБА_1 , оскільки позивач не усунув її недоліків, на які було вказано в ухвалі суду про залишення позовної заяви без руху, а саме не сплатив судовий збір за подання цієї заяви.
Дослідивши матеріали справи та наведені в апеляційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про судовий збір» судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
За правилами статті 2 зазначеного Закону платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.
Об`єкти справляння судового збору визначено статтею 3 Закону України «Про судовий збір». Згідно з частиною першою зазначеної статті судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.
Вимоги до форми та змісту позовної заяви встановлено статтями 160, 161 КАС. Згідно із частиною третьою статті 161 КАС до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Частиною першою статті 169 КАС передбачено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС, позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
За змістом наведених процесуальних норм, повернення позовної заяви з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливо лише в тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, але ухилилась від виконання вимог, вказаних в ухвалі.
Залишаючи без руху та повертаючи позовну заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку про несплату судового збору за подання позову ОСОБА_1 до Комісії про часткове визнання протиправним і скасування наказу, не прийнявши як доказ сплати судового збору додане до позовної заяви платіжне доручення від 2 червня 2020 року № 61, оскільки у назві реквізиту «Платник» указано особу, яка не є стороною у справі, а саме ГО «Фундація деюре».
Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком суду, адже згадане вище платіжне доручення підтверджує сплату судового збору за подання до суду першої інстанції саме позовної заяви ОСОБА_1 до Комісії про часткове визнання протиправним і скасування наказу, оскільки у назві реквізиту «Призначення платежу» зазначено: «Судовий збір за позовом ОСОБА_1 до ВККС, - ВС (Касац.ад.с.) за кошти гранту EED № 730954377639/2020/1097».
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної,кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» від 1 березня 2002 ).
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Як уже згадувалося вище, частина третя статті 161 КАС вимагає долучення до позовної заяви документа про сплату судового збору, адже подання до суду такої заяви є об`єктом його справляння згідно із Законом України «Про судовий збір».
Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції про неможливість прийняття як доказу сплати судового збору за подання позовної заяви платіжного доручення лише у зв`язку із зазначенням у ньому платником іншої особи, а не позивача, без урахування всього змісту цього документа, зокрема, вказівки на призначення відповідного платежу(об`єкта справляння судового збору). Визначальним є факт надходження усієї належної до сплати суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
Так, відповідно до частини другої статті 9 Закону України від «Про судовий збір» суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. У зв`язку із цим суд повинен перевірити, щоб платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою, що додаються до позовної заяви (заяви, скарги), містили відомості про те, за яку саме позовну заяву (заяву, скаргу, дію) сплачується судовий збір.
При цьому додане до позовної заяви ОСОБА_1 платіжне доручення за своїм змістом підтверджує сплату судового збору за її подання. Отже, зазначена позовна заява відповідає вимогам частини третьої статті 161 КАС, а ухвала суду першої інстанції про повернення позовної заяви з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 169 КАС, постановлена з порушенням цих процесуальних норм.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 320 КАС підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Таким чином, оскаржувана ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 липня 2020 року підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до цього ж суду.
_03_03.png)
