Позивач працював за контрактом на посаді директора державного підприємства. За порушення умов цього договору Міністерство звільнило позивача із займаної посади під час тимчасової непрацездатності. Він звернувся до суду з вимогами визнати незаконним і скасувати наказ про його звільнення, поновити на посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що на позивача, з яким трудовий договір припинений з підстав, передбачених у контракті, не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності. Позивач подав касаційну скаргу. Велика Палата Верховного Суду має вирішити дві проблеми: 1) за правилами якого судочинства розглядати такий спір? 2) чи можливо припинити трудовий договір з підстав, передбачених контрактом, під час тимчасової непрацездатності працівника?
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(1.2) Щодо юрисдикції суду
11. Позивач оскаржив наказ Міністерства, просив поновити його на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Підставою позову позивач визначив порушення роботодавцем юридичної гарантії неможливості звільнення працівника за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України у період тимчасової непрацездатності.
12. Керівник підприємства є його виконавчим органом, що призначається, звільняється власником цього підприємства, від імені якого діють певні органи. За твердженням Міністерства, приписи трудового законодавства, які встановлюють порядок звільнення працівників, не застосовуються до спірних правовідносин. Тому Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про те, чи належить розглядати за правилами цивільного судочинства спір за позовом особи, яка звільнена з посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу) за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстави, передбаченої контрактом, й оскаржує рішення органу, уповноваженого здійснювати управління цією юридичною особою, про звільнення з посади, та просить поновити її на роботі і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
13. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона вже вирішувала питання юрисдикції суду щодо спорів у правовідносинах, подібних з тими, які склалися у сторін спору у справі № 205/4196/18 :
13.1. За обставинами справи № 452/970/17 позивач (директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства) звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення (усунення) від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Оскільки позивач оскаржив відповідні накази, насамперед, через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, і ці вимоги були тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача, Велика Палата Верховного Суду вважала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами (постанова від 29 травня 2019 року (пункт 63)).
13.2. За обставинами справи № 752/10984/14-ц позивачка оскаржувала рішення органів управління акціонерного товариства (загальних зборів і наглядової ради), прийняті на підставі статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. З огляду на вказане, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства, Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства (постанова від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)).
13.3. У справі № 145/1885/15-ц спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства його ж наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спір про визнання незаконним рішення наглядової ради про усунення (відсторонення) голови правління від виконання повноважень і виключення його з числа осіб, які мають право підпису, треба розглядати за правилами господарського судочинства (постанова від 30 січня 2019 року).
13.4. Крім того, до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду віднесла спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України (постанови від 28 листопада 2018 року № 562/304/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17, від 10 вересня 2019 рокуу справі № 921/36/18, від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16, від 4 лютого 2020 рокуу справі № 915/540/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц).
14. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що предмет та підстави позову у справі № 205/4196/18 істотно відрізняються від предмета та підстав позову у справах № 752/10984/14-ц, № 145/1885/15-ц, № 562/304/17, № 510/456/17, № 921/36/18, № 667/1/16, № 915/540/16 і № 361/17/15-ц. Тому сформульовані у перелічених справах висновки щодо юрисдикції господарського суду не можна застосувати для визначення останньої у справі № 205/4196/18.
15. 1 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року, відповідно до підпункту 1 пункту 1 якого частину першу статті 41 КЗпП України доповнено пунктом 5 такого змісту «5) припинення повноважень посадових осіб». Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачення такої підстави розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх - мінімальний розмір вихідної допомоги у розмірі середньої заробітної плати за шість місяців.
16. З огляду на вказане під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за пунктом 5 статті 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення. Тому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що для визначення юрисдикції суду для розгляду ініційованого звільненим з посади керівником юридичної особи (її виконавчого органу) спору з цією юридичною особою, її власником (органом, уповноваженим здійснювати від імені власника управління такою особою) про законність звільнення цього керівника (припинення його повноважень або усунення від посади), слід враховувати таке :
16.1. За правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).
16.2. До юрисдикції господарського суду належать спори, в яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення). До 28 березня 2014 року, коли відповідно до підпункту 1 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року набрала чинності нова редакція пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юрисдикція господарського суду поширювалася на вищевказані спори за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 року - за участю будь-яких юридичних осіб.
17. З огляду на те, що позивач оскаржує його звільнення з посади директора за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а не за пунктом 5 частини першої статті 41 цього кодексу, спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
(1.2) Щодо суті спору
18. Суд апеляційної інстанції виснував, що позивач правомірно звільнений з посади директора з підстав, передбачених контрактом, за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам і недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати». Позивач заперечив таку правомірність, вважаючи, що він не порушував умови контракту, не міг бути звільненим з посади у період тимчасової непрацездатності та з порушенням процедури. Крім того, на думку позивача, суд для встановлення законності наказу Міністерства не міг брати до уваги вирок у кримінальній справі, а також результати аудиторської перевірки. Велика Палата Верховного Суду з доводами позивача погоджується частково.
19. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частини перша та шоста статті 43 Конституції України).
20. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений в абзаці сьомому статті 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення.
21. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частина третя статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
22. Згідно з пунктом 16 Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу (далі - Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» контракт з керівником підприємства може бути розірваний на підставах, установлених чинним законодавством, а також передбачених у контракті.
23. Суд апеляційної інстанції встановив, зокрема, таке :
23.1. Керівник підприємства зобов`язаний забезпечити повну та своєчасну сплату обов`язкових платежів і податків до державного бюджету, позабюджетних та інших фондів, поточної заробітної плати, а за наявності заборгованості із заробітної плати й інших соціальних виплат - їхнє погашення (пункт 8.4 контракту).
23.2. Міністерство промислової політики України звільняє керівника у разі закінчення контракту, достроково за вимогою керівника, а також у випадку порушень законодавства й умов цього контракту (пункт 11 контракту). Керівник може бути звільнений з посади, а контракт - розірваний з ініціативи Міністерства промислової політики України в односторонньому порядку з дати, вказаної у наказі про звільнення керівника, «у тому числі з пропозицією місцевого органу виконавчої влади до закінчення терміну дії», зокрема, «у разі невиконання підприємством зобов`язань перед бюджетом та Пенсійним фондом України зі сплати податків, зборів та обов`язкових платежів, а також невиконання підприємством зобов`язань із виплати заробітної плати працівникам чи недотримання графіка погашення заборгованості із заробітної плати» (підпункт «г» пункту 26 контракту).
(1.2.1) Щодо порушення позивачем умов контракту
24. Як зазначив суд апеляційної інстанції, позивач належно не виконав умови контракту в частині виплати заробітної плати та погашення заборгованості із заробітної плати. Так, згідно з дослідженим цим судом аудиторським звітом «керівництво підприємства» не відобразило у «Звіті з праці» (форма № 1-ПВ) заборгованість із заробітної плати розміром 3 834 тис. грн. Внаслідок цього виникла невідповідність даних зазначеного звіту даним бухгалтерського обліку.
25. Апеляційний суд також врахував те, що факт невиплати позивачем заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» встановлений у вироку. Ленінський районний суд м. Дніпропетровська визнав позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 367 та частиною першою статті 175 КК України. Згідно з вироком позивачне вжив усіх необхідних заходів, спрямованих на погашення заборгованості з виплати заробітної плати співробітникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», а перерахував кошти на виробничі потреби та здійснив інші платежі, які не були першочерговими, на загальну суму 752 842,06 грн.
26. Вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов`язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (частина шоста статті 82 ЦПК України).
27. З огляду на цей припис Велика Палата Верховного Суду відхиляє як неприйнятний аргумент позивача у касаційній скарзі про те, що вирок суду не міг бути покладений в основу обґрунтування постанови апеляційного суду, оскільки він набрав законної сили лише 12 червня 2018 року, тобто більше, ніж через рік після прийняття рішення про звільнення. Станом на 5 лютого 2019 року, коли прийняв постанову суд апеляційної інстанції, вирок уже набрав законної сили, а тому був обов`язковим для врахування у справі № 205/4196/18 у частині встановлених у кримінальній справі фактів порушення позивачем обов`язку з погашення заборгованості з виплати заробітної плати.
28. Установивши, що настала подія, яка зумовила наслідки, визначені підпунктом «г» пункту 26 контракту, суд апеляційної інстанції правильно виснував про обґрунтованість звільнення позивача на підставі пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України.
(1.2.2) Щодо звільнення позивача у період його тимчасової непрацездатності
29. Позивач вказував на незаконність його звільнення під час тимчасової непрацездатності. Суди встановили, що таке звільнення справді було під час означеної непрацездатності. Але суд апеляційної інстанції, врахувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, констатував, що на позивача не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, оскільки він звільнений не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі статей 40 і 41 КЗпП України, а за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстав, передбачених контрактом. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком апеляційного суду не погоджується.
30. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України, тобто через нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
31. Розірвання контракту з ініціативи органу управління майном або керівника підприємства повинно провадитися з урахуванням гарантій, встановлених чинним законодавством (пункт 17 Положення).
32. Верховний Суд України у постановах від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12 сформулював висновок, згідно з яким припис частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тоді як припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України), не є звільненням з такої ініціативи. Тому на працівника, звільненого за вказаною підставою, не поширюється гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України.
33. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, слідуючи підходу КС України, застосованому у рішенні № 6-р(ІІ)/2019 від 4 вересня 2019 року, виснував, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України, яка встановлює гарантію захисту працівника від незаконного звільнення, поширюється на усі трудові правовідносини (див. постанови від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 405/1526/17-ц, від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17, від 8 липня 2020 року у справі № 752/11686/18, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18).
34. Оскільки позивач звільнений відповідно до вимог пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а суд апеляційної інстанції встановив факти порушення позивачем умов контракту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для його поновлення на роботі. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України, у цьому випадку слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності - 22 березня 2017 року (аналогічний підхід застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17, від 8 липня 2020 року у справі № 752/11686/18, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18).
35. Натомість у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за подібних правовідносин виснував про те, що, оскільки позивач був звільнений за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України у період його тимчасової непрацездатності, то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про поновлення позивача на роботі.
36. Консультативна рада європейських суддів у пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
37. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59)).
38. 4 вересня 2019 року КС України ухвалив рішення № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні КС України, зокрема, вказав, що положення частини третьоїстатті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).
39. Враховуючи це та з метою узгодження практики застосування частини третьої статті 40 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12, а також від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованого у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки припинення контракту з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України.А у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).
40. Стосовно висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для відступу від нього відсутні, оскільки цей висновок стосувався припинення контракту за пунктом 2, а не пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України.
41. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позов і визначаючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у рішенні помилково включив до відповідного розрахунку день звільнення позивача з роботи.
(1.2.3) Щодо інших доводів позивача
42. Обґрунтовуючи у касаційній скарзі порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права, позивач вказав не те, що його звільнення не було погоджене в установленому порядку з головою місцевої державної адміністрації. Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід неприйнятним:
42.1. Повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства разом з карткою погодження (вмотивованої відмови) призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства не пізніше 5 днів після її надходження надсилається керівникові центрального органу виконавчої влади, які додаються до особової справи кандидата на посаду за місцем роботи. У разі коли протягом 5 днів повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою місцевої держадміністрації не надіслані, пропозиція вважається погодженою (пункт 6 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2013 року № 818 Порядку погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади).
42.2. З огляду на вказаний припис встановлення факту наявності чи відсутності погодження звільнення позивача з головою відповідної місцевої державної адміністрації зумовлюватиме необхідність дослідження наявності повідомлення про погодження (картки погодження) або вмотивованої відмови у погодженні звільнення позивача з посади. Такі докази сторони у судах першої й апеляційної інстанцій не подавали, клопотань про їхнє витребування не заявляли. Тому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду обмежена у можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у судах попередніх інстанцій. Так само немає підстав для передання справи згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України на новий розгляд для дослідження судами тих доказів, які вони зібрали, але не дослідили.
43. У касаційній скарзі позивач стверджував, що відповідачі не надали «докази, що підтверджують правомірність» проведення у ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» аудиторської перевірки, за результатами якої складений аудиторський звіт. Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід неприйнятним з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України. Крім того, позивач був звільнений з посади за порушення умов контракту щодо виплати заробітної плати та погашення заборгованості за нею. Суд апеляційної інстанції підтвердив законність такого звільнення на підставі сукупності зібраних доказів, які підтверджують факти існування заборгованості з виплати заробітної плати, а не лише на підставі результатів аудиторської перевірки.
44. Аналогічно з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України неприйнятними є доводи касаційної скарги про належність виконання позивачем обов`язків із виплати заробітної плати, погашення заборгованості за нею та про відсутність графіка погашення останньої.
45. Міністерство у відзиві на касаційну скаргу стверджувало, що позивач пропустив строк для звернення до суду. Позивач у касаційній скарзі вказав, що затримка з видачею трудової книжки сталася не з вини роботодавця, а пов'язана з тимчасовою непрацездатністю позивача та із вжитими щодо нього запобіжними заходами у межах кримінального провадження у справі № 205/2950/17. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим зазначений довід Міністерства, оскільки суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач ознайомився з наказом Міністерства лише 11 червня 2018 року, а звернувся до суду 15 червня 2018 року. Тобто не пропустив визначений частиною першою статті 233 КЗпП України строк.
46. Стосовно твердження у касаційній скарзі про порушення судом апеляційної інстанції процесуальних прав позивача, передбачених пунктом 2 частини першої статті 43 ЦПК України, на судовому засіданні 5 лютого 2020 року, Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент обґрунтованим. Апеляційний суд позбавив учасників судового процесу у можливості ставити запитання один одному, хоча представник позивача таке бажання після всіх виступів сторін і їхніх представників виявив. Вказане підтверджує технічний запис відповідного судового засідання (т. 2, а. с. 148; файл 20190205-093421; час: 00:39:43 - 00:39:46). Однак зазначене процесуальне порушення не знівелювало принципи змагальності та рівності сторін, оскільки позивачеві та його представникові були забезпечені необхідні та достатні можливості для доведення їхніх аргументів, зокрема для вияву недоліків позиції процесуальних опонентів, шляхом надання відзиву на апеляційну скаргу Міністерства (т. 2, а. с. 24-27), письмових пояснень щодо двох апеляційних скарг (т. 2, а. с. 122-141), а також усних пояснень і виступу у судових дебатах на судовому засіданні 5 лютого 2020 року (т. 2, а. с. 149-151; файл технічного запису 20190205-093421). Крім того, встановлене порушення не може тягнути скасування постанови апеляційного суду та задоволення позовних вимог.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
51. З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи та судовим рішенням Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасувати; ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, змінивши дату звільнення позивача з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року; в іншій частині позову - відмовити.
(3) Висновки щодо застосування норм права
52. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
53. До юрисдикції господарського суду за пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень).
54. За правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
55. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
56. Ця гарантія поширюється на випадки припинення трудового договору (договору контракту) з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України,усуваються шляхом зміни дати припинення трудових відносин на перший день після закінчення періоду непрацездатності чи відпустки.
_03_03.png)
