Придбані під час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя нежитлові приміщення є їх спільною власністю, відповідач не довів в установленому законом порядку, що ця нерухомість придбана ним за особисті кошти, а сам по собі факт використання відповідаче

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що з 19 жовтня 2005 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Калуського міськрайонного суду від 18 лютого 2015 року. Питання поділу майна між сторонами при розірванні шлюбу не вирішувалося. Під час перебування у шлюбі сторонами спільно придбано нерухоме майно: нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 11 березня 2011 року, посвідченого нотаріусом Бабич В. Л., та підвал багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21 липня 2015 року, посвідченого нотаріусом Курищук І. В. Реєстрація права власності здійснена на ОСОБА_2 .

Посилаючись на те, що зазначене майно належить сторонам на праві спільної сумісної власності та підлягає поділу, виходячи з принципу рівності часток, як такі, що набуті сторонам за час шлюбу, позивач просила визнати за нею право власності на 1/2 частини нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 та на 1/2 частини, що складає 36/1000 частки підвалу багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 ; на іншу частину цього майна - визнати право власності за відповідачем ОСОБА_2 .

У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю і поділ майна подружжя.

Позовні вимоги, з урахуванням їх збільшення, обґрунтовані тим, що 11 березня 2011 року він набув у власність нежитлове приміщення в цілому, зазначене в плані літерою «А», перший поверх, загальною площею 20,2 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, та 21 липня 2015 року набув у власність нежитлові підвальні приміщення, що знаходяться по АДРЕСА_1 , а саме: приміщення № ХХХІУ, площею 8,5 кв. м, приміщення № ХХХУ, площею 27,1 кв. м, загальною площею 35,6 кв. м, що складає 36/1000 ідеальних часток, на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень. Це майно він придбав за належні йому особисто кошти, які одержані в результаті господарської діяльності. Вказує, що майно, яке придбане фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) за кошти, отримані від підприємницької діяльності, з метою використання в цій діяльності не є майном, придбаним в інтересах сім`ї, а тому таке майно варто розглядати як особисту приватну власність ФОП відповідно до статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України), а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя. 25 травня 2015 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу набула у власність кімнату АДРЕСА_2 , право власності на які зареєструвала на своє ім`я. Позивач і відповідач на момент придбання вказаного майна перебували у зареєстрованому шлюбі. Вказує, що ця кімната придбана в інтересах сім`ї, в тому числі і дитини, а тому підлягає поділу в рівних частках. Крім того, під час перебування у шлюбі він придбав ряд рухомого майна: кухонні меблі - 26 000,00 грн; шафу виставкову - 8 000,00 грн; витяжку PYRAMIDA - 6 000,00 грн; котел Western Pulsar D - 12 000,00 грн; колекцію спиртних напоїв - 20 000,00 грн; кавомашину Saeco - 7 500,00 грн; пилосмок Xiaomi - 9 800,00 грн; пилосмок Zelmer - 5 500,00 грн; мікрохвильову піч LG - 4 000,00 грн; хлібопіч - 2 000,00 грн; мультиварку Philips- 2 000,00 грн; набір посуду Wilmax - 10 000,00 грн; столові прибори Bergoff - 5 000,00 грн; телевізор Philips 40 - 5 000,00 грн; телевізор Samsung 50 - 25 000,00 грн; спальний набір Верона - 15 000,00 грн; варочну панель Gorenje - 3 000,00 грн; шафу духову Gorenje - 4 000,00 грн; морозильну камеру Веко - 9 000,00 грн; холодильник LG - 13 000,00 грн; пральну машину Samsung - 6 000,00 грн; персональний комп`ютер Siemens - 4 500,00 грн. Це майно є неподільним, а тому в даному випадку одному з подружжя присуджується половина його вартості. Просив визнати за ним нежитлове приміщення в цілому, зазначене в плані літерою «А», перший поверх, загальною площею 20,2 кв. м, що знаходиться в АДРЕСА_1 , загальною вартістю 58 334,00 грн, нежитлові підвальні приміщення, що знаходяться по АДРЕСА_1 , а саме: приміщення № ХХХІУ, площею 8,5 кв. м, приміщення № ХХХУ, площею 27,1 кв. м, загальною площею 35,6 кв. м, що складає 36/1000 ідеальних часток, загальною вартістю 81 204,00 грн, 1/2 частини кімнати АДРЕСА_2 , загальною вартістю 63 830,00 грн, та стягнути з ОСОБА_1 на його користь компенсацію за рухоме майно в сумі 100 150,00 грн.

Ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 квітня 2019 року об`єднано в одне провадження справу № 345/824/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю і поділ майна подружжя та справу № 345/5108/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя відмовлено. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю і поділ майна подружжя задоволено частково. Проведено поділ кімнати АДРЕСА_2 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 шляхом визнання за кожним із них право власності на 1/2 частини кімнати АДРЕСА_2 . В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано захід забезпечення позову, застосований ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 грудня 2018 року (справа № 345/5108/18, провадження № 2-з/345/45/2018), а саме: скасовано арешт на 1/2 частини нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна: 14739139 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно) та на 1/2 частини 36/1000 частки підвалу багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 621933726104 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), право власності на які зареєстровано за ОСОБА_2 .

Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та частково задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що 25 травня 2015 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу придбала кімнату АДРЕСА_2 . Відповідно до частини першої статті 70 СК України та частини другої статті 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Тому слід провести поділ кімнати АДРЕСА_2 , визнавши за кожною із сторін право на 1/2 частини цієї кімнати. ОСОБА_2 є засновником та керівником Товариства з обмеженою відповідальністю «ІТЛЮКС» (далі - ТзОВ «ІТЛЮКС»), спірні нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 використовуються ним для здійснення підприємницької діяльності, відповідно ОСОБА_1 має право вимоги виплати половини вартості цього майна чи на врахування його вартості при поділі майна подружжя, а не право власності на саме майно. Проте ОСОБА_1 зазначених позовних вимог заявлено не було, а вимагала позивач лише визнання за нею права власності на це нерухоме майно. Отже, вимоги позивача про визнання за нею право власності на 1/2 частини нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 та на 1/2 частини з 36/1000 частки підвалу багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та задоволенню у цьому вигляді не підлягають.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2019 року в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову про поділ майна подружжя та скасування заходів забезпечення позову скасовано. Ухвалено у цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено. Проведено поділ спільного майна подружжя, визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності кожного на 1/2 ідеальної частки нежитлового приміщення площею 20,2 кв. м вартістю 249 733,00 грн по АДРЕСА_1 та право власності кожного на 1/2 ідеальної частки нежитлового приміщення площею 35,6 кв. м вартістю 224 358,00 грн, що складає 36/1000 частини підвалу багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 . Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 857,40 грн судового збору за розгляд цієї справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову, виходив з того, що майно ФОП вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте за час зареєстрованого шлюбу, за умови, що воно було придбане за рахунок належних подружжю коштів. Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначеного не врахував і не звернув уваги, що 30 грудня 2016 року зареєстровано припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 , спірне майно не передане до статутного фонду створеного ним 02 листопада 2016 року ТзОВ «ІТЛЮКС» і не використовується ним для ведення господарської діяльності.

Спірне майно є неподільним, згоди на грошову компенсацію за ідеальну частку у спірному майні ОСОБА_1 не давала, тому відповідно до статей 368, 372 ЦК України, статей 60, 63, 69, 70, 71 СК України зазначене майно підлягає поділу в натурі у спосіб визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності кожного на 1/2 ідеальної частки нежитлового приміщення площею 20,2 кв. м вартістю 249 733,00 грн по АДРЕСА_1 та права власності кожного на 1/2 ідеальної частки нежитлового приміщення площею 35,6 кв. м вартістю 224 358,00 грн, що складає 36/1000 частини підвалу багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 19 жовтня 2005 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 18 грудня 2015 року.

За період перебування у шлюбі сторонами набуто нежитлове приміщення, зазначене в плані літерою «А», перший поверх, загальною площею 20,2 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 і зареєстроване за ОСОБА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 11 березня 2011 року.

Згідно з договором купівлі-продажу нежитлових приміщень 21 липня 2015 року ОСОБА_2 набув право власності на нежитлові підвальні приміщення, що знаходяться по АДРЕСА_1 , а саме: приміщення № ХХХІУ, площею 8,5 кв. м, приміщення № ХХХУ, площею 27,1 кв. м, загальною площею 35,6 кв. м, що складає 36/1000 ідеальних часток.

Вартість нежитлового приміщення площею 20,2 кв. м по АДРЕСА_1 становить 249 733,00 грн та вартість нежитлового приміщення площею 35,6 кв. м, що складає 36/1000 частини підвалу багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 становить 224 358,00 грн. Вартість зазначених приміщень визначена оцінювачем ФОП ОСОБА_4 за заявою замовника ОСОБА_2

25 травня 2015 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу придбала кімнату АДРЕСА_2 .

Згідно з даними Калуської об`єднаної державної податкової інспекції головного Управління державної фіскальної служби в Івано-Франківській області Микитин В. В. 05 квітня 2005 року зареєстрований як ФОП, а 30 грудня 2016 року зареєстровано припинення його підприємницької діяльності як ФОП.

Нормативно-правове обґрунтування

За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно із частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

За загальним правилом, при розгляді справ про поділ спільного майна подружжя вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України.

Згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Згідно зі статтею 115 ЦК України господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього товариства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості частки у майні товариства в разі поділу майна подружжя та право вимоги половини отриманого доходу від діяльності товариства.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, апеляційний суд, на підставі наданих сторонами доказів, прийнявши до уваги, що майно ФОП вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте за час зареєстрованого шлюбу, за умови, що воно було придбане за рахунок належних подружжю коштів, а також те, що 30 грудня 2016 року зареєстровано припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 , відсутні докази, що спірне майно передане до статутного фонду створеного ним 02 листопада 2016 року ТзОВ «ІТЛЮКС» чи використовується ним для ведення господарської діяльності, правильно зазначив, що суд першої інстанції цього не врахував, спірне майно є неподільним, а згоди на грошову компенсацію за ідеальну частку у спірному майні, виходячи із змісту її позовних вимог, ОСОБА_1 не давала, відповідно воно підлягає поділу в натурі у спосіб визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності кожного на 1/2 ідеальної частки спірного нерухомого майна.

Суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, правильно застосував норми статей 368, 372 ЦК України, 60, 63, 69, 70, 71 СК України в цій частині спірних правовідносин.

Придбані під час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя нежитлові приміщення є їх спільною власністю, відповідач не довів в установленому законом порядку, що ця нерухомість придбана ним за особисті кошти, а сам по собі факт використання відповідачем цього майна для здійснення підприємницької діяльності, про що він зазначає у своїй касаційній скарзі, не дає підстав для висновку про те, що таке майно є його особистою власністю.

Отже, аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 як ФОП сплачував вартість нежитлових підвальних приміщень на рахунок Фонду комунальної власності територіальної громади м. Калуш, є засновником і керівником ТзОВ «ІТЛЮКС» та використання ним спірних нежитлових приміщень в підприємницькій діяльності з часу їх придбання, підлягають відхиленню, оскільки не спростовують тих фактів, що спірне майно є спільною власністю подружжя й ОСОБА_1 має право власності на нього.

Окрім цього, у договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21 липня 2015 року зазначено, що покупець (ФОП ОСОБА_2 ) повідомляє, що цей договір укладається ним в інтересах сім`ї (пункт 13.1). Так само у договорі купівлі-продажу нежитлового приміщення (покупець - ОСОБА_2 ) від 11 березня 2011 року зазначено, що купівля об`єкта нерухомого майна за цим договором вчиняється за нотаріально посвідченою письмовою згодою ОСОБА_1 (пункт 15), у тексті якої вказано, що він укладається в інтересах сім`ї (а. с. 81).

У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували набуття спірного нерухомого майна за рахунок коштів відповідача як підприємця, тобто за його особисті кошти, розмір цих коштів та джерело їх походження, презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно відповідач не спростував.

Сам заявник у своїй касаційній скарзі просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, яким його позовні вимоги до ОСОБА_1 задоволені частково (лише в частині поділу кімнати АДРЕСА_2 ), а вимоги про визнання за ним особистої приватної власності на спірні нежитлові приміщення визнані безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, на підставі презумпції належності подружжю на праві спільної сумісної власності будь-якого майна, набутого під час шлюбу та недоведеності того, що спірні нежитлові приміщення придбані ним за його особисті кошти.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно здійснено поділ спірного нерухомого майна з урахуванням його вартості відповідно до висновків № 5396 і № 5397, виготовлених 03 квітня 2019 року суб`єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_4 , не приймаються, оскільки вони здійснені на замовлення ОСОБА_2 , надані до суду та долучені до матеріалів справи саме за його клопотанням (його представника). Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому не може давати оцінку обставинам, які не були досліджені судом першої чи апеляційної (у передбачених ЦПК України випадках) інстанцій, відповідно доводи про те, що в результаті проведення ОСОБА_2 ремонтних робіт спірних об`єктів нерухомості вартість цих приміщень суттєво збільшилась, колегією суддів не приймаються.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).

Відхиляються доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 як апелянт не правильно сплатила судовий збір, а апеляційний суд не звернув на це уваги, оскільки порушення прав ОСОБА_2 у цьому випадку не вбачається, правильність висновків суду це не спростовує.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам у відзиві на апеляційну скаргу, які суд апеляційної інстанції належним чином перевірив та, приймаючи постанову, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.

З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення апеляційним судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувана постанова відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.