Місцевий суд, з рішенням якого погодився апеляційний суд, задовольнив позов до районної державної адміністрації як органу опіки та піклування про повернення малолітніх дітей.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачка дійсно прагне виховувати дітей, піклуватися про їх виховання та навчання, для чого створює відповідні умови, а отже, є можливість повернення матері дітей, які були відібрані за рішенням суду, але без позбавлення батьківських прав, а також припинення стягнення аліментів з позивачки.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, навівши такі обґрунтування.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13), та в п. 100 рішення від 16 липня 2015 року «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини, залежно від їх характеру та серйозності, можуть перевищувати інтереси батьків.
Частина 1 ст. 170 СК України врегульовує випадки, в яких суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків, не позбавляючи їх батьківських прав, а згідно із ч. 3 цієї статті, якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд може постановити рішення про повернення їм дитини.
Для цього батьки повинні довести, що причини, які стали підставою для відібрання дитини, відпали, а судам необхідно перевіряти доводи сторін щодо наявності інших підстав, передбачених ст. 170 СК України, для відібрання дитини, які можуть свідчити про існування перешкод для повернення дитини її батькам. У протилежному випадку створюватимуться умови для безпідставної передачі дитини її батькам та наступного вирішення питання про повторне її відібрання, що порушуватиме справедливу рівновагу між інтересами батьків та дітей.
Верховний Суд виходив із того, що дитина не може бути повернута одному з батьків, коли існує загроза їй або умови проживання з цим з батьків є небезпечними для її життя, здоров’я і морального виховання.
Водночас, задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій, всупереч вимогам процесуального закону, не надали належної оцінки доводам та не оцінили надані відповідачем докази про те, що позивачка не створила умови для проживання дітей та що в неї відсутні можливості для належного матеріального утримання дітей.
При цьому, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Отже, суди не здійснили повного, всебічного та об’єктивного розгляду справи, не надали оцінки наявним у справі доказам, зокрема актам обстеження умов проживання позивача, не навели мотивів їх прийняття чи відхилення, що має наслідком невстановлення фактичних обставин справи.
В оцінці доводів касаційної скарги, обґрунтованості оскаржуваних судових рішень Верховний Суд врахував, що основним завданням суду є вирішення спору між сторонами, тобто здійснення судом своєї базової функції – ухвалення обов’язкового рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не створює новий спір для цих самих сторін, які не можуть між собою дійти порозуміння у позасудовому порядку.
Постанова Верховного Суду від 9 вересня 2020 року у справі № 400/936/18 (провадження № 61-9444св19) –
_03_03.png)
